Тексти

24.02.2022 Мы работаем

Мы работаем. И будем работать столько, сколько это будет возможно. 
….Четыре часа дороги до работы. Впервые – через блок пост. Впервые – по асфальту, покореженному гусеницами. Впервые – навстречу людям, уезжающим из Киева на машинах и уходящих пешком. 
…. – Простите за дурацкий вопрос. Но вдруг Вы работаете? 
Мама-папа-сын приезжают за кислородом для дедушки с онкологией. Из больницы надо забирать. Папа на низком старте воевать. Мама, случайно услышав мой разговор по телефону с детьми, спрашивает не надо ли забрать нас к ней – у них безопасно. 
…Звонят и звонят люди. Больницы выписывают всех, кого можно, что б освободить место для раненых. Отменяются операции. Пока есть электричество – есть шансы дышать дома.
…На моем столе лежит каска, записка с адресом, контакт и ключ. Привет от друга, который ушел утром воевать. В Черниговской области в сельском доме у него остался лежачий отец. И я не знаю как туда доехать . 
….Молодая девушка с круглым животиком шутит, что они приехали за аппаратом с малышом. Не удерживаюсь, всовываю Варькину игрушку и обещаю, что мы отобъёмся раньше, чем малыш появится на свет. 
….- Это чудо. Чудо, – плачет женщина, только что получившая возможность не дать задохнуться отцу, – давайте я вам денег дам? 
– Идите, занимайтесь отцом. Война закончится. А людей надо сохранить, – мне хочется плакать вместе с ней. В который раз за этот день. 

Все будет Украина. Сил нам всем.

10.03.2022 Мій особистий герой

Мій особистий герой. Мій особистий рахунок…
Коли під ранок країна прокинулася від вибухів, я зробила єдине, що було для мене важливим – забрала до себе всіх членів родини, до яких встигла дотягнутись. Я була впевнена, що Київ буде найнебезпечнішим містом в країні. І що нікому не буде діла до маленького дачного кооперативу між Гостомелем і Димером. Безпечний маленький острів посеред лісу. Ну хто туди буде пхатись? 
Я всіх привезла і поїхала на роботу в Київ. Я мала повернутися ввечорі з харчами і паливом для генератора. Але тоді ще не знала, що не зможу.
Два тижні під окупацією. Два тижні без світла, газу, майже без зв’язку, майже без їжі. Без жодних шансів витягнути. Від смс до смс – безодня, наповнена відчаєм.
– Мам, у нас все гаразд. Собаки косулю з лісу притягли. Тут на всіх поділили.
– Мам, ти не хвилюйся. Всі допомагають один одному. Для Солі молока з села трошечки принесли.
– Мам, ти себе бережи. Ми впораємось. А війна коли скінчиться? А ти будеш живою? Обіцятимеш? 
На цьому страшному фото рештків моста в Демидові є і мої діти. Вчора. Жодного режиму припинення вогню на цьому напрямку. На страх і ризик місцевих відчайдух, які організували “дику” евакуацію. Евакуацію, за яку заплатив життям місцевий працівник поліціі. 
Вчора мій командир відпустив мене провести з ними ніч в Києві. Мій син за два тижні перетворився на мати й батька одночасно для півторарічної сестри. Худий, як штахетина. І абсолютно дорослий. Мій особистий герой… Я не уявляю як він тримається. Їм всім важко. Але він взяв на себе найтяжчу ношу. Соля нікого крім нього до себе не підпускає. Він – її маленький Всесвіт, поки немає поряд батьків. Надійний і безпечний посеред країни у вогні. 
Сьогодні вони поїдуть у безпечний Луцьк. І будуть там чекати кінця війни. Вони вже розуміють, що це не на кілька днів. Але знають, що ми переможемо і знов будемо разом. Одного дня. Після перемоги.

16.02.2023 Вона мені болить

Вона мені болить. Нестерпно. Я ношу цей біль в собі, як ненароджену дитину, що штовхається під серцем.
Жінка, яка не знає що її коханого немає більше на світі. Жінка, яка вже два тижні не може зв’язатись з ним. Жінка, якій все ще не повідомили про його загибель.
Я знаю її ім’я, її телефон і навіть адресу. Але я не маю права їй сказати. Система дала збій і офіційного повідомлення все ще не було.
Ми були з ним поряд, коли це сталося. І ті півдоби, які ми були з ним знайомі, ми говорили не про війну. Про родини, які на нас чекають вдома. Про неї.
Я подумки обіймаю її і розповідаю яким він був спокійним і хоробрим. Мені важливо, аби вона знала, що він не вмирав наодинці. Що поряд з ним були ті, хто до останнього тримав його за руку і говорив до нього. Що йому не було самотньо. І що боляче йому теж не було.
Що його тіло неможливо було евакуювати, але душа його з нею поряд. Назавжди.
Вона має право знати про його останні години. Де це сталося. І о котрій. І як саме. Я подумки малюю для неї план окопа. Де він сидів. Де спав ніч перед цим. Які поряд були дерева. Аби вона змогла побути з ним в його останній день на землі.
Але я чекаю. Чекаю допоки всі інстанції згадають про те, що майже два тижні жінка все ще сподівається, що він вийде на зв’язок.
Я фізично відчуваю її біль і страх. І не можу дати їм ради.
Вона мені болить…

6.08.2023 «Тут живуть люди!»/Hier leben Menschen

“Люди! Живуть люди!!!” – кричать понівечені паркани порожніх будинків.
“Діти! ” – вторять їм пошепки залишки зруйнованих стін.
…Вони схожі, немов близнюки – фронтові донбаські села. По їх вуличках проносяться зелені автівки з білими хрестами. Швидко. Бо рух тут – єдиний шанс залишитись неушкодженими під невпинними обстрілами.
Повз залишки шкіл та дитячих садочків. Повз згорілі хати. Повз солодкий сморід від мертвої плоті. Повз вирви та підірвані автівки.
Вони немов чіпляються за пролітаючі автівки розірваними дротами та зламаним гіллям старих абрикосів. Аби хоч на мить затримати людей, яких більше ніколи не буде тут. Села, куди не повернулись лелеки. Села, від яких лишилось кілька споруд і назва на мапі .
“Люди! Живуть люди!” – відчайдушно кричать вслід автівкам паркани.
“Діти! Діти!” – безнадійно відгукуються залишки будинків …