Дім, мій рідний дім, кімната, стіл, улюблені ще з дитинства м’які іграшки на ліжку, вікно в залі – видно пів-міста з нашого поверху, вікно на схід – неповторні види висхідного сонця, світанку, здається, ось я бачу, як народжується саме життя…
Я допомагала матусі з дизайном нашої нової квартири: стрічки на гардинах, кольори, деякі художні роботи – мого авторства. Ми не так давно, як раз першого вересня, нарешті переїхали до цього омріяного будинку, потрібно ще трохи закінчити ремонт. Мама все говорить: потрібно повісити на стіни фотографії всіх нас, діток, і фото всієї сім’ї разом, тоді дім точно буде наш, живий… Як амулет, перед входом у квартиру повісили картину донецької художниці Юлії Кисельової, яку вона створила на наш заказ. На цій картині – вся наша сім’я – батьки і четверо дітей – і наш дім. Ми йдемо додому, вже зовсім поруч.
Мій Донецьк – чистий, прибраний, у трояндах, поруч моя школа, музична школа, дитячий палац творчості, палац спорту. З мого вікна можна бачити будинки, де живуть мої друзі.
Весна 2014-го, закінчується дев’ятий клас. Скоро випускний бал – перший у житті, в мене неймовірна сукня з матеріалу тонкого, як павутинка, яскраво-малинового кольору. Як це буде? Мабуть, щось дуже прекрасне… А після балу – вступні іспити до медичного ліцею. Я впевнена, що поступлю, бо я прагну стати лікарем майже з народження, люблю медицину, навчалася у «Юному медику» при медичному університеті, вже побувала і на кафедрах, і в лікарнях…
Все так чудово! Почуття – весни, юності, щастя, впевненості у майбутньому – все буде добре!
Ні, не буде добре. І випускного балу не буде. І дім не наш. Амулет не зберіг наш мир. Іграшки і фотографії залишили.
Тому що завтра була війна.
«Не було би щастя, да нещастя допомогло» – відоме в народі прислів’я. Я є ідейним пацифістом і впевнена, що війна – це суцільний жах, але хто би міг подумати, що саме внаслідок війні, я, наприклад, перший раз в житті поїду до столиці України і буду жити в Києві, відвідаю інші країни, познайомлюся зі своїми найкращими і найнадійнішими друзями, стану справжнім патріотом своєї країни, її мови, культури та історії, і взагалі, відкрию для себе світ…
Зараз, коли я вже два з половиною роки взагалі не була вдома і в моїй країні понад 2 роки іде війна, я можу сказати, що все-таки є, як завжди, два боки медалі – і у війни теж…
Війна вчить людей – вчить розуму, патріотизму, реальним цінностям у житті. Війна розкриває людей – хто ти справжній, чи готовий у біді поступитися власним Его заради інших. Війна єднає людей, вириває їх зі своїх хатинок, закликає боротися разом. І війна змінює – людей, світ, все навкруги.
Мені 16 років, я навчаюся в Медичному університеті в Харкові та розмовляю українською вже більше ніж півроку. Всі навколо питають, звідки я, а після відповіді сміються і питають ще раз, і тільки зрозумівши, що це чиста правда, дивуються.
Наша сім’я приїхала до Києва у 2014 році, і цьому причиною не тільки війна, стрілянина і постійна загроза життю. З вулиць Донецька і інших міст і селищ зникли українські прапори, цю територію захватили зрадники і російські військові. Тож ми покинули власний улюблений дім, майже все, що було в ньому, щоб залишитися вдома, у своїй країні. Наразі мої батьки, старший брат і я займаємося громадською діяльністю на волонтерській основі – допомагаємо внутрішньо переміщеним особам, таким самим, як і ми. Зараз в Україні існує ціла купа громадських організацій та волонтерських ініціатив такого напряму місцевого, всеукраїнського та навіть міжнародного рівня. Є навіть активісти, яких нагородив Президент. Але, на жаль, в цій сфері за два роки її існування також з’явилися корупційні схеми.
У цьому році я закінчила медичний ліцей. Дуже хотіла далі жити і навчатися в Києві, але навіть не подавала таку заяву,тому що в Києві медичний університет занадто корумпований. Може, це теж є наслідком війни – необхідність залишатися вірним своїм переконанням?
Наразі є такі речі, які можуть зрозуміти тільки переселенці. Наприклад, коли приходиш на пошту за посилкою, в тебе запитують домашню адресу, і ти питаєш: «яку саме?», адже варіантів багато: справжня прописка (в селищі Піски біля Донецьку, як у мене, наприклад, в домі, якого вже немає взагалі…), в Києві у гуртожитку, де вся сім’я живе, і куди приїжджаєш, як додому, чи у гуртожитку в Харкові, де живеш прямо зараз.
Чи, коли в тебе в студентському гуртожитку вимикають гарячу воду, а тобі це байдуже, тому що ти пів-зими якось мив голову в крижаній воді в іншому гуртожитку.
Коли в тебе є коробка\торба, можливо, не одна, речей, які відтепер завжди с тобою. Тому що переселенці – це люди, які раз і назавжди зрозуміли, що ніщо не вічно, і екстрені ситуації – це не виняток, а скоріше вже, особливо для деяких, денна рутина.
Саме тому, де б ти не був, куди б не їхав, або навіть знову «переселявся», в тебе завжди має бути під рукою щось дороге для тебе з рідного дому і колишнього мирного життя: фото малих, прикраса, яку подарувала бабуся, кофтинка для давно вже померлої морської свинки, яку ти колись зв’язала в 7 класі в школі, щоденник, улюблена книжка («Гаррі Поттер», наприклад), плакати на стіни…
Для мене особисто явище переїзду – «переселення» – має трохи дивну роль в тому сенсі, що вже четвертий рік поспіль в ніч на перше вересня я кудись переїжджаю. Все почалося з нової давно омріяної величезної квартири в Донецьку (2013 рік). Потім був гуртожиток ліцею в Києві (2014 рік), потім гуртожиток, в якому ми жили всією сім’єю, з набагато кращими умовами (2015 рік), і гуртожиток універу в Харкові (2016 рік) – усі переїзди в ніч на перше вересня!
А наразі протягом року буде зберігатися інтрига: куди ж мене занесе доля в ніч на перше вересня 2017 року?
Мої маленькі сестри (Тая – 10 років і Олександра – майже 4 рочки) на питання друзів: «ти вже вдома?», будучи в гуртожитку, в якому ми вже майже рік живемо всією сім’єю, відповідають: «так, ВДОМА»(!). Для мене це абсурд, я відповідаю в таких випадках: «в гуртожитку, так, вже прийшла»…
До таких, зрозумілих тільки переселенцям речей, також відносяться ситуації, коли в кожного переселенця 2000 року народження, який в цьому році отримував паспорт в графі «місце проживання» стоїть «не зареєстровано» і ти, по суті, бомж; чи коли в тебе в телефоні стоять перші літери «Д» в назвах телефонів друзів, родичів, які залишились там, і ти швиденько переходиш на російську, коли бачиш їх, щоб зберегти сприятливі відносини… Коли в тебе є друзі по всій Україні: Київ, Одеса, Львів, Харків, Дніпро, Донецька область, Луганська область і так далі, і маються на увазі близькі друзі, однокласники, вчителі, що пороз’їжджалися хто куди.
Іноді, звичайно, опускаються руки, ти згадуєш про те, яка в тебе зараз душа – розколота: між трьома містами, двома мовами, двома сторонами військового конфлікту… Адже і тут, і там є друзі, і тут, і там було кохання, і тут, і там є родичі. Але, є одне «але»: не можна застосувати «і тут, і там» до «дому», що абстрактного, що матеріального поняття і саме це, мабуть, одна з найбезвихідніших характеристик сучасного переселенця-підлітка.
А ти потрохи починаєш відчувати себе, як колись сказала одна моя подруга, сім’я якої постійно переїжджала з одного міста в інше, і так протягом всього її життя, «дитиною України», вже спокійно можеш говорити «а у нас в Києві», чи навіть «в моєму Харкові», так само, як колись про Донецьк… Так, дитина України! Але не тільки тому, що пожила в різних містах. А тому, що Україна для мене – все саме головне – тут моя сім’я, і моя українська мова, і мій дім, і друзі, і пісні.
Тепер я точно знаю – все буде добре!