Ich bin du

Мені так страшно  розуміти, що ми є війни діти…
Кажуть, що немає жодного покоління, родини якого не відчули б на собі наслідки війни. Вважала, що моє покоління буде винятком із цього страшного правила. Але не так сталося, як гадалося.
Саме зараз наша країна потерпає від жахливого явища, що зветься війною, яка змусила тисячі людей зі Східної України покинути свої міста і почати шукати більш безпечне житло, перетворившись із повноправних громадян нашої держави на вимушених переселенців.

Переселенці…Хто ми такі? Ми люди без житла, без майна, без роботи, без надії. Хтось побував у самому пеклі, хтось втратив рідних, хтось виїхав, тікаючи від цього жахіття, але родичі залишились і досі там живуть. Усі вони мають спільний біль, відчай, розгубленість, зневіру у людяність та щасливу долю. Дуже важко усвідомлювати, що я є одною з них:

Я ж сама з-під Луганська,
Нас ворог змусив кинуть рідний дім.
Де і поділася та дружба братська,
І один одному народ наш став чужим.

В моєму місті були також мир і весна,
А зараз там морок і біль.
На біженців нас обернула війна,
Та дух наш не скорений, ні!

Тепер в моїм місті руїна,
І люди  тут сірі і злі.
Їх ворогом стала Вкраїна,
Хоча українці вони.

У моєму місті немає правди. Коли я привіталася з подружкою, сказавши їй: «Слава Україні!», на мене накинулась розлючена жінка. Вона казала, що «рускіє сини ґібнут, а ти тут такоє ґаваріш!» Це було два роки тому, але її слова дуже глибоко закарбувалися у мою пам’ять. Після того випадку ми віталися «по-нашому» пошепки. І лише по вустах було зрозуміло, що говоримо.
У моєму місті немає поваги: все українське там стало не тільки чужим, а й ворожим. Тим, що треба знищити. Над моєю рідною школою висить триколор, а вчитель української мови, якого я колись любила і поважала, виходить на мітинги, приурочені дню російського прапора.

У моєму місті немає справедливості. Править той, хто має при собі зброю. Злодії вважаються героями, а чесні люди сидять по підвалах.

У моєму місті не залишилось нічого святого. Люди готові повбивати один одного, аби тільки довести свою правоту, забуваючи найдорожчі, найгуманніші закони Божі. Матері проклинають своїх дітей. Найкращі    друзі – зраджують:

   – Адже ти – бандерівка,
   Тебе треба убити!
   Як відьму у багатті
   Тебе живцем спалити, –
   То є слова моєї подруги старої
   Вона тепер у Харкові
   І в українській школі…

Але, незважаючи на все це, моє серце крається від туги за тією землею, де я народилась. Моя Батьківщина… Моя рідна земля, її безмежні поля, височенні терикони, зелені, повні грибів ліси. Все це надає велику життєву енергію і силу. Пам’ятаю, як училась кататись на велосипеді. Падала – плакала – заспокоювалась – вставала і намагалась поїхати ще раз. Потім знову падала. І так безліч разів. Під вечір страшенно боліли ноги. Але це був приємний біль. Пам’ятаю, як мама вперше відправила мене саму до крамниці. Я йшла, думаючи, що на мене із заздрістю і захопленням дивляться всі перехожі, намагалась зробити якнайсерйозніше «доросле» обличчя. Пам’ятаю свій перший клас. Я була одягнена у першу в своєму житті вишиванку. Я пишалася   тим, що розказувала віршик українською мовою на першій своїй лінійці. Банти, квіти, якась метушня навколо мене… Мені це так подобалось!..

Все це моє, рідне, тепле – це моє життя. Тільки у своїх спогадах я стаю справжньою: тут не потрібно прикидатися, тут немає зла і брехні. Але так було колись. Минуле життя   таке незворотне і недосяжне вже ніколи.
Ніколи я вже не пройду рідними стежками, тому що там оселилась війна. Тому що там навіть тиша стала підозрілою і небезпечною.
Тепер я живу в іншому місті. У мене винаймане житло, нове оточення, нова школа, друзі, вчителі. Усе нове і так не схоже на те, до чого я звикла.
Тут також шумлять ліси, ростуть дерева, вітер гуляє полями, але я дуже часто ловлю себе на думці,  що хочу, хоч на хвильку, повернутись  до  рідної  домівки.

Я тут народилася
Це є моя земля.
Її ти не вибереш,
Як і своє ім’я.

Моє щасливе дитинство знаходиться у полоні війни. І визволити його спроможний тільки час, але він буде, звісно, вже не мій.

Найбільше я б хотіла,
Щоб барви синьо-жовті
Над містом майоріли,
І щоб за «Слава Нації»
Мене вони не вбили…
Чомусь мені здається,
Що це є неможливим…

Оксана Комякова

За минулий час ми вже звикли, що вони поряд. Ми живемо й працюємо разом із ними. Тепер це вже не переживання, це буденність. Ми не турбуємось про долю людей, яким довелося переїхати до нас через війну, що раптово почала падати  з неба й стріляти гарматами.
У мене є подруга, яка приїхала з Сєвєродонецька у дві тисячі чотирнадцятому році. Але я ніколи не цікавився, а що відчуває вона? Ми граємо у гурті разом, я – барабанщик, вона – гітарист. Ми слухаємо одну музику, а коли на сцені – серця б’ються в одному ритмі. Проте дещо мені ніколи не відчути так, як вона – прощання з домівкою.
Того дня після пар ми зустрілись у кафе. Замовили кави. Я дістав блокнот, ручку й… розгубився. Не від того, що у мене було мало питань. Навпаки – мене цікавило все. Я хотів, щоб мої вуха дійсно почули. Це – особисте, це не має пройти повз.
Для початку розмови мій вибір пав на домівку. Я запитав, як складалася доля з житлом у новому місті. Думав, що й так знаю відповідь, я давно знайомий з нею. Але дівчина розповіла те, що я взагалі ніяк не очікував почути. До цього дня я звик, що вона живе у величезній багатоповерхівці на околицях міста. Яке ж було моє здивування, коли я дізнався, що задовго до купівлі квартири, їй разом з усією родиною довелось жити у тісному гуртожитку. «Коли переїхали до квартири, там ще нічого не було – самі робили ремонт. Але знаєш, з часом все налагодилось» – продовжила вона свою оповідь.
Дівчина розповіла, що у школі усім було на неї байдуже, проте люди адаптуються, з’являються нові знайомства, потім – друзі. Ось і у неї з’явився друг, єдиний на цілий клас. Цей хлопець також грає з нами в гурті разом. Чесно кажучи, я захоплююсь такими людьми. Їх обох вважали за ізгоїв у школі, проте вони завжди підтримували один одного, пишалися бути собою. Не такими, як усі.
Насправді, дівчина до усього відносилася з гумором. Цей непереборний оптимізм завжди виривався через її посмішку. І я розумів – таку людину ніщо не зламає. Казала, що пристосуватися до географії нового міста їй вдалося легко.
«Я ж весь час подорожую. Я в таких нетрях була, що тут взагалі все як велике село». З часом вороже й незнайоме місто   ставало   для неї  братнім й ласкавим. Проникало   глибше у її серце. Дівчина пригадала, що у Сєвєродонецьку  вона не могла бути собою. Її не розуміли, консервативне  суспільство  намагалося вивести паростки під одну планку. Це фабричне індустріальне місто, йому потрібні працівники, не ті креативні особистості, якими ми вважали себе. Але як же любі краєвиди й рідні вулиці? Ті місця, до яких звик. Ті, де провів своє дитинство. Після цього питання брови дівчини насупились. Деякий час вона сиділа мовчки й дивилася у підлогу. Потім продовжила: «Знаєш, Київ – це місто-поспіх. Український Нью-Йорк. А там затишно, усе поряд. Усі один одного знають, так і жили».  Я виявився правим – вона сумувала за домівкою. Не за людьми, проте за тією землею, що зараз у неї було відібрано.  За мить оптимістичний вираз повернувся на її обличчя. «Але у Києві люди мають ті цінності, про які увесь час говорять. Тут є демократія, тут можна висловлюватись й бути вільним у своїм думках. Ти не боїшся, що тебе покарають за індивідуальність. Не бігаєш від тих, кому не подобається твій зовнішній вигляд. Люди тягнуться до тебе, їх цікавить твоя доля, вони співпереживають. Як от це зараз ти».
З кафе я тоді вийшов іншою людиною. Розмова багато змінила у мені. Крокуючи до метро «Печерська», я дивився на місто іншими очима. Я був гордий за те, що ми даємо людям надію. Що не полишаємо їх у біді. Я розумів, нам ще доведеться пройти дуже довгий і складний шлях, але ми йдемо у правильному напрямку. Ми помічаємо людей, що потребують допомоги. Ми живемо й працюємо разом з ними. Працюємо над тим, щоб наших нащадків очікувало щасливе і вільне майбутнє.

Михайло Васильєв

Мене звуть Денис. Мені 15 років. Я народився і до 14-річного віку зростав та навчався на Донбасі у м. Горлівка. У мене були свої друзі, однокласники і улюблені захоплення. Там я займався бальними танцями у колективі народного ансамблю танцю «Веснянка». Ми разом їздили на конкурси і практично завжди привозили призові місця. Також я займався боротьбою Дзю-До в ДЮСШ №1 олімпійського резерву. По вихідних займався в Горлівському центрі туризму, краєзнавства та екскурсій. Мені подобалося орієнтування на місцевості, завдяки йому я пізнавав рідний край. У міських змаганнях я зайняв 1-е місце зі спортивного  мікроорієнтування. Не дивлячись на те, що часто був зайнятий, намагався приділяти достатньо уваги навчанню. Мені подобається вчитися. Легше мені даються точні науки, але й інші предмети не здаються занадто складними.Тому до 8 класу я вчився на «відмінно».

Але так було до травня 2014  року, поки в наше місто не прийшли перші військові події. По місту почали ходити озброєні люди. Я розумів, що їхні автомати були вже не іграшками. Потім були захоплені основні адмінбудівлі, над містом літала авіація, на дахах сусідніх зі школою будівель стояли зенітки в оточенні незрозумілих людей у військовій формі зі зброєю в руках, і в школі вже не можна було сказати: «Я – українець». 

У школі усіх, хто відверто виражав свою українську позицію, чекали залякування. Деякі учні поїхали з міста ще до кінця навчання. Моя мама теж прийняла рішення вивезти мене і молодшу сестру з міста. Всі наші родичі і знайомі також жили на Донбасі і нам не було куди виїхати. Тому мама звернулася до волонтерської організації «Восток-СОС»,  і їй допомогли знайти просто незнайому нам жінку-волонтера з Одеси, яка на перший час забрала нас просто до себе додому.

Потім ми перебралися в санаторій в Одеській області у невелике селище Сергіївка. Так я вперше зрозумів, що в світі є люди, готові відгукнутися на чужу біду і допомогти абсолютно чужим, незнайомим людям.

Наближався вересень 2014 року. Моя молодша сестра повинна була піти в 1-й клас, а я – продовжити навчання у своїй школі. Ми планували, що це станеться в нашому рідному місті, але в цей час воно вже зазнало обстрілів «градами». Вже загинули люди. А моя школа стояла без вікон, вчителів та учнів. Мої друзі та знайомі, які залишилися у місті, ховалися у підвалах. Мама сказала, що ми не зможемо повернутися додому. Треба думати, як жити далі…
В санаторії була група дітей, яких вивезли з м. Алчевська. Ми приєдналися до цієї групи, і разом з ними приїхали в центр соціально-психологічної реабілітації у Київській області в с. Петровське. Коли ми прийшли на свято Першого вересня до нової школи, та побачили всіх від малих до дорослих одягнених у вишиванки, почули Гімн України, на очі навернулися сльози, бо я зрозумів, що найближчим часом вже не побачу цього в своєму місті, в своїй школі, хоч і навчався там в українському класі. Так моя сестра пішла в перший клас, а в мене з’явилися нові однокласники.
За рік я доклав всіх зусиль, не дивлячись на незвичні обставини, та зміг підтвердити свої знання в новій школі також на «відмінно».

Той рік ми жили в «Отчому Домі». До війни «Отчий дім»  допомагав (і зараз продовжує допомагати) дітям-сиротам та дітям з важких сімей отримати нову родину, отримати нове життя. І в тій ситуації «Отчий дім» допоміг також і дітям-переселенцям не тільки надавши притулок, а показав, що ми не покинуті в своїй біді.Так в моєму житті з’явився ще один приклад допомоги від зовсім незнайомих людей. Там нас вчили не проходити повз чужі проблеми, не буди байдужими до оточуючих і відгукуватися на чужі нужди. Ми були вдячні за це, і намагалися долучитися також до добрих справ. Я брав участь у театральних постановах Вертепу на Різдво,  і їздив з виступами як до високопоставлених осіб, наприклад до Адміністрації Президента України,  так і в дитячі будинки, лікарні та будинки для літніх самотніх людей, щоб подарувати дітям та дорослим добру казку та отримати можливість відчути радість від свята.

Коли закінчився наш термін перебування в реабілітаційному центрі, моя родина перебралася до Києва. Я знову змінив школу, але не втратив інтерес до навчання та нових знань. Вже від нової школи брав участь в олімпіадах. Зайняв місця по Шевченківському району в олімпіадах з математики, хімії та біології. Знаходжу для себе нові інтереси. Приймаю участь у проекті «Наші таланти – наше майбутнє», де не тільки маю можливість отримати додаткові знання, а і прийняти участь у соціальному проекті надання допомоги людям, які цього потребують, розібратися з новими енергозберігаючими технологіями.
Та найголовніше – це те, що я не втратив віру в людей, в їх небайдужість. Я зрозумів, що від мене теж багато, що залежить, що теж можу допомагати , бути корисним як людям, так і своїй державі. Хочу, щоб якомога швидше закінчилася війна і наша країна могла розвиватися у бік наукового прогресу. Я мрію в майбутньому освоїти IT-технології, та допомогти свої країні якомога швидше вийти на більш високий рівень розвитку. І, хоча у моєї родини, як і у багатьох переселенців, ще багато невирішених проблем, ми віримо, що зробили правильний вибір і разом подолаємо всі перешкоди, бо кожен «Я – це інший Ти»!

Денис Афендіков

Кожен з нас має орієнтир у цьому житті, тобто щось таке, на що ми можемо рівнятися. Для когось – це певна ціль або мрія, якісь принципи чи настанови. Для мене на сьогоднішній день таким орієнтиром є людина, що змінила моє ставлення до власного існування. Це одна шістнадцятирічна дівчина, що відкрила мені просту істину – ніколи не можна схиляти голову та опускати руки, треба боротися за себе, за свої ідеали та намагатися за будь-яких обставин бути людиною.
Зустріч з нею відбулася у Польщі, під час програми обміном досвіду між українською та польською молоддю в рамках проекту «Діалог та примирення в Україні». Вона приїхала пізніше за інших, бо до цього брала участь у ще на одному польсько-українському проекті, до того ж їй важко було дістатися до Пороніна – селища, в якому всі ми жили. Я пам’ятаю, як вона стояла на порозі будинку і посміхалася, у руках були валізи, а через плече висів чохол з гітарою. Вже з

першого погляду на неї я зрозумів, що то незвичайна дівчина. Українці з поляками привітали її та запросили на спільну нараду, що мала місце зранку другого дня нашого перебування у Польщі. З перших же хвилин вона проявила себе як духовний лідер, що завжди допоможе тому, хто потребує підтримки. Вона першою почала співати польсько-українських пісень, тим самим об’єднавши дві діаспори. На її обличчі завжди сяяла посмішка, незалежно від того, що ставало на             нашому шляху.
Цю дівчину звати Марія, їй шістнадцять років і зараз вона є студентом Харківського Національного Медичного Університету. Формально вона ВПО, тобто внутрішньо переміщена особа, а фактично це означає, що вона втратила дім, близьких і друзів, все звичне і спокійне життя через війну в Україні.
Її історія вражає мене й досі. Дівчинці було чотирнадцять, коли довелося переїхати з окупованого Донецька до Києва. На той момент вона перебувала у літньому таборі в Одесі, тож до столиці довелося їхати майже у купальнику та босоніжках. Настала осінь, із знайомих у Києві були тільки колишня дівчина старшого брата та її батько. Довелося жити у гуртожитку при ліцеї імені Богомольця, куди Марія ледве встигла подати документи. Старші ліцеїсти були із заходу України, тому відносини між дівчиною та іншими одразу не склалися – перші тижні у неї навіть не було місця, куди можна було б скласти речі, тому ранок починався з витягування валіз з-під ліжка. Нажаль, ментальний конфлікт Заходу і Сходу, підсилений війною, спровокував у деяких людях не кращі якості: нетерпимість до інакших, до переселенців. Саме це зробило перші місяці життя дівчини майже нестерпним.
Спочатку Марії було дуже важко, бо у рідному Донецьку вона мала безліч справ – професійне плавання, малювання, гра на музичних інструментах, курси юних медиків, дитяча телевізійна студія. А у Києві вона стала чужинцем, небажаним та таким, що дратує більшість людей, без звичних занять та захоплень. Крім того, перші місяці навчання їй постійно робили зауваження щодо зовнішнього вигляду – але що вона могла зробити, якщо з «гардеробу» у валізах були тільки шорти та майки? Батьки висилали гроші, і дівчина ходила по секонд-хендам у надії знайти штани чорного кольору.
Особливе місце у житті Марії займають події на Майдані Незалежності у Києві (зима 2013-2014 рр). Ще під час проживання у мирному Донецьку, дівчина неодноразово їздила до столиці України. Вона зробила більше десятка подорожей на Майдан, допомагала медикам та навіть була у центрі зіткнень з державними військами, яким були віддані злочинні накази бити та стріляти в людей.   Рідні дуже  хвилювалися за Марію, і тому батьку доводилося тричі нести її на руках до потяга, що прямував до Донецька, щоб забрати силою з небезпечного Майдану.
У Києві Марія сумувала за рідними, знайомими та друзями, що залишились на сході, але то ніяк не вплинуло на її дух борця. Вона почала ходити на різноманітні конференції, тренінги, зустрічі, де й познайомилась з багатьма людьми, які зараз рухають нашу країну вперед. Варто також сказати і про її ліцейську діяльність, до якої входила боротьба з корупцією, шахрайством та посяганням на громадські свободи. Не зважаючи на той факт, що дівчині лише шістнадцять, я з впевненістю можу сказати, що вона – сильна та мужня людина, що ніколи не здається. Як-то у французів була Маріанна – символ свободи, рівності та братерства, так і у нас, українців, є Марія – символ незламності та волі. Більшість людей вже б давно опустила руки на її місці, але Марія продовжує боротись за своє щастя, що і робить її справжньою людиною.
Зараз вона хоче стати вченим-дослідником і вже робить кроки у цьому напрямку – маючи талант до всебічного розвитку, вона є автором наукових робіт на такі теми як: метаболізм, ендокринологія, генетика та експериментальна кардіологія. Окрім цього, вона є засновником молодіжного громадського руху “Our Choice” та переможцем світової олімпіади з філософії, що мала місце цього року у Брюсселі.
Дивлячись на неї, я почав дещо розуміти – за щастя треба боротися. Тільки ти є архітектором власного життя, і тільки від тебе залежить, яким воно буде. Якщо ти маєш надію у своїм серці, зберігаєш голову чистою, якщо ти плекаєш віру у найкраще – то будеш щасливим, рано чи пізно будеш. У романі Івана Багряного “ Тигролови” влучно зазначено: “Сміливі завжди мають щастя”. Я повністю згоден з цим твердженням, тому що Марія – найбільш смілива людина, що я бачив у житті – найкращий тому доказ!
До початку навчального року моя подруга (тепер я можу її так назвати) приїхала до мого рідного Харкова. Я із радістю підтримав її під час свята посвячення у студенти і зробив імпровізовану екскурсію містом. Дуже хочеться, щоб Марія не почувалася самотньою, знала, що у неї є друзі і підтримка у чужому місті. Навіть сильним людям потрібні друзі.

Богдан Конотопцев

Дім, мій рідний дім, кімната, стіл, улюблені ще з дитинства м’які іграшки на ліжку, вікно в залі – видно пів-міста з нашого поверху, вікно на схід – неповторні види висхідного сонця, світанку, здається, ось я бачу, як народжується саме життя…
Я допомагала матусі з дизайном нашої нової квартири: стрічки на гардинах, кольори, деякі художні роботи – мого авторства. Ми не так давно, як раз першого вересня, нарешті переїхали до цього омріяного будинку, потрібно ще трохи закінчити ремонт. Мама все говорить: потрібно повісити на стіни фотографії всіх нас, діток, і фото всієї сім’ї разом, тоді дім точно буде наш, живий… Як амулет, перед входом у квартиру повісили картину донецької художниці Юлії Кисельової, яку вона створила на наш заказ. На цій картині – вся наша сім’я – батьки і четверо дітей – і наш дім. Ми йдемо додому, вже зовсім поруч.
Мій Донецьк – чистий, прибраний, у трояндах, поруч моя школа, музична школа, дитячий палац творчості, палац спорту. З мого вікна можна бачити будинки, де живуть мої друзі.

Весна 2014-го, закінчується дев’ятий клас. Скоро випускний бал – перший у житті, в мене неймовірна сукня з матеріалу тонкого, як павутинка, яскраво-малинового кольору. Як це буде? Мабуть, щось дуже прекрасне… А після балу – вступні іспити до медичного ліцею. Я впевнена, що поступлю, бо я прагну стати лікарем майже з народження, люблю медицину, навчалася у «Юному медику» при медичному університеті, вже побувала і на кафедрах, і в лікарнях…
Все так чудово! Почуття – весни, юності, щастя, впевненості у майбутньому – все буде добре!
Ні, не буде добре. І випускного балу не буде. І дім не наш. Амулет не зберіг наш мир. Іграшки і фотографії залишили.

Тому що завтра була війна.

«Не було би щастя, да нещастя допомогло» – відоме в народі прислів’я. Я є ідейним пацифістом і впевнена, що війна – це суцільний жах, але хто би міг подумати, що саме внаслідок війні, я, наприклад, перший раз в житті поїду до столиці України і буду жити в Києві, відвідаю інші країни, познайомлюся зі своїми найкращими і найнадійнішими друзями, стану справжнім патріотом своєї країни, її мови, культури та історії, і взагалі, відкрию для себе світ…
Зараз, коли я вже два з половиною роки взагалі не була вдома і в моїй країні понад 2 роки іде війна, я можу сказати, що все-таки є, як завжди, два боки медалі – і у війни теж…
Війна вчить людей – вчить розуму, патріотизму, реальним цінностям у житті. Війна розкриває людей – хто ти справжній, чи готовий у біді поступитися власним Его заради інших. Війна єднає людей, вириває їх зі своїх хатинок, закликає боротися разом. І війна змінює – людей, світ, все навкруги.
Мені 16 років, я навчаюся в Медичному університеті в Харкові та розмовляю українською вже більше ніж півроку. Всі навколо питають, звідки я, а після відповіді сміються і питають ще раз, і тільки зрозумівши, що це чиста правда, дивуються.
Наша сім’я приїхала до Києва у 2014 році, і цьому причиною не тільки війна, стрілянина і постійна загроза життю. З вулиць Донецька і інших міст і селищ зникли українські прапори, цю територію захватили зрадники і російські військові. Тож ми покинули власний улюблений дім, майже все, що було в ньому, щоб залишитися вдома, у своїй країні. Наразі мої батьки, старший брат і я займаємося громадською діяльністю на волонтерській основі –  допомагаємо внутрішньо переміщеним особам, таким самим, як і ми. Зараз в Україні існує ціла купа громадських організацій та волонтерських ініціатив такого напряму місцевого, всеукраїнського та навіть міжнародного рівня. Є навіть активісти, яких нагородив Президент. Але, на жаль, в цій сфері за два роки її існування також з’явилися корупційні схеми.
У цьому році я закінчила медичний ліцей. Дуже хотіла далі жити і навчатися в Києві, але навіть не подавала таку заяву,тому що в Києві медичний університет занадто корумпований. Може, це теж є наслідком війни – необхідність залишатися вірним своїм переконанням?
Наразі є такі речі, які можуть зрозуміти тільки переселенці. Наприклад, коли приходиш на пошту за посилкою, в тебе запитують домашню адресу, і ти питаєш: «яку саме?», адже варіантів багато: справжня прописка (в селищі Піски біля Донецьку, як у мене, наприклад, в домі, якого вже немає взагалі…), в Києві у гуртожитку, де вся сім’я живе, і куди приїжджаєш, як додому, чи у гуртожитку в Харкові, де живеш прямо зараз.
Чи, коли в тебе в студентському гуртожитку вимикають гарячу воду, а тобі це байдуже, тому що ти пів-зими якось мив голову в крижаній воді в іншому гуртожитку.
Коли в тебе є коробка\торба, можливо, не одна, речей, які відтепер завжди с тобою. Тому що переселенці – це люди, які раз і назавжди зрозуміли, що ніщо не вічно, і екстрені ситуації – це не виняток, а скоріше вже, особливо для деяких, денна рутина.
Саме тому, де б ти не був, куди б не їхав, або навіть знову «переселявся», в тебе завжди має бути під рукою щось дороге для тебе з рідного дому і колишнього мирного життя: фото малих, прикраса, яку подарувала бабуся, кофтинка для давно вже померлої морської свинки, яку ти колись зв’язала в 7 класі в школі, щоденник, улюблена книжка («Гаррі Поттер», наприклад), плакати на стіни…
Для мене особисто явище переїзду – «переселення» – має трохи дивну роль в тому сенсі, що вже  четвертий рік поспіль в ніч на перше вересня я кудись переїжджаю. Все почалося з нової давно омріяної величезної квартири в Донецьку (2013 рік). Потім був гуртожиток ліцею в Києві (2014 рік), потім гуртожиток, в якому ми жили всією сім’єю, з набагато кращими умовами (2015 рік), і гуртожиток універу в Харкові (2016 рік) – усі переїзди в ніч на перше вересня!
А наразі протягом року буде зберігатися інтрига: куди ж мене занесе доля в ніч на перше вересня 2017 року?
Мої маленькі сестри (Тая – 10 років і Олександра – майже 4 рочки) на питання друзів: «ти вже вдома?», будучи в гуртожитку, в якому ми вже майже рік живемо всією сім’єю, відповідають: «так, ВДОМА»(!). Для мене це абсурд, я відповідаю в таких випадках: «в гуртожитку, так, вже прийшла»…
До таких, зрозумілих тільки переселенцям речей, також відносяться ситуації, коли в кожного переселенця 2000 року народження, який в цьому році отримував паспорт в графі «місце проживання» стоїть «не зареєстровано» і ти, по суті, бомж; чи коли в тебе в телефоні стоять перші літери «Д» в назвах телефонів друзів, родичів, які залишились там, і ти швиденько переходиш на російську, коли бачиш їх, щоб зберегти сприятливі відносини… Коли в тебе є друзі по всій Україні: Київ, Одеса, Львів, Харків, Дніпро, Донецька область, Луганська область і так далі, і маються на увазі близькі друзі, однокласники, вчителі, що пороз’їжджалися хто куди.
Іноді, звичайно, опускаються руки, ти згадуєш про те, яка в тебе зараз душа – розколота: між трьома містами, двома мовами, двома сторонами військового конфлікту… Адже і тут, і там є друзі, і тут, і там було кохання, і тут, і там є родичі. Але, є одне «але»: не можна застосувати «і тут, і там» до «дому», що абстрактного, що матеріального поняття і саме це, мабуть, одна з найбезвихідніших характеристик сучасного переселенця-підлітка.
А ти потрохи починаєш відчувати себе, як колись сказала одна моя подруга, сім’я якої постійно переїжджала з одного міста в інше, і так протягом всього її життя, «дитиною України», вже спокійно можеш говорити «а у нас в Києві», чи навіть «в моєму Харкові», так само, як колись про Донецьк… Так, дитина України! Але не тільки тому, що пожила в різних містах. А тому, що Україна для мене – все саме головне – тут моя сім’я, і моя українська мова, і мій дім, і друзі, і пісні.

Тепер я точно знаю – все буде добре!

Марія Омельченко

Небо майже блакитне, мовби хтось вичавив з нього всі фарби. Птахи проносяться над вечірнім парком, ледь не зачіпаючи мене своїми крилами. Цей час мій найулюбленіший, бо кожен спокійно може займатися тим, що хоче, а не тим, що повинен робити задля існування. Навколо так гарно, і навіть не віриться, що може бути так мирно та тихо, коли десь – усього за декілька сотень кілометрів – земля стогне від війни, приймаючи в свої вічні обійми чиїсь молоді життя…
Ось уже другий місяць, як я живу в цьому місті, намагаючись забути про війну, позбутися тих спогадів минулого, яке кожного дня невидимою тінню нависає наді мною. Зараз парк наповнений масою різних звуків: люди сміються, хтось свариться, діти грають, ну а я сиджу на старій лавочці й пишу електронний лист, бо там, де я зараз живу, мене завжди щось відволікає від цього. Коли я пишу, то повністю поринаю в цю справу. На папір легше виливати душу. Багато чого не вмію сказати вголос. А коли пишеш, зникають усі кордони й заборони, повна свобода – створюй свій світ, наповнюючи його своїми емоціями та почуттями…

І тут раптом вибух, а за ним – ще кілька!!! Невже?..

Усе… Знову примара жаху, що останнім часом постійно поряд зі мною, насувається на мене. Стає важко дихати й кожен подих забирає сили. Я скидаю з колін ноутбук й біжу, гнана страхом. Мені здається, що позаду чується крижаний подих смерті. А тут парк, сховатися ніде, немає куди залізти, тому я падаю під великим деревом на землю й згортаюсь калачиком, сховавши голову в обійми рук. Цій позі ніхто не вчить, вона з’являється як прояв інстинкту самозбереження. Головне, щоб ця поза не стала останньою в моєму житті.

Невже це знову?! Навіщо?! Невже від війни не втекти, не сховатись?!

ВІЙНА. Нещасні п’ять літер – а скільки жахіть і смертей вони приховують у собі. Війна! Зупинися, благаю, мені, справді, досвіду вже достатньо було, я вже навчилася цінувати кожну мить життя…

Усе почалося звичайного дня. Так, ми чули про якісь заворушення й сутички, але, коли чуєш подібну інформацію, то здається це десь там, де нас нема, і нас це не торкнеться… Але на той раз ми помилилися, прикро помилилися. Незабаром урвалося звичайне життя, стало страшно виходити з дому.

Коли тільки почалися перші обстріли в моєму рідному місті, ми були в паніці, хотілось лише одного: бігти звідси якомога далі. Але ж куди?! Тому після однієї перестрілки я відпустила свого папугу – нехай хоч хтось уникне долі слухати цей стогін землі, що захлинається від болю. Але людина звикає до всього… Згодом до нас прийшов жахливий спокій, коли вже не здригаєшся від вибухів.

Під час обстрілів ванна кімната ставала нашим притулком, де вся родина збиралася в очікуванні тиші. Ні в кого у ванній не зберігаються продукти, теплі речі й ковдри? А в нас це було… Ніколи не знаєш скільки будеш сидіти в очікуванні.
Поступово місто, будинки, з якими було пов’язано так багато спогадів, перетворилися на купу руїн. На руїни перетворилося наше життя…

Тільки-но з’явилась можливість виїхати, ми нею скористалися. Навіть як слід не попрощалися з усім, що було нашим життям так багато років. А як жалко залишати усі рідні речі, які так багато значать! Вони й зараз ще там, якщо домівка ціла.

А друзі?! Я була дуже товариською людиною, кожного дня спілкувалась багато… Де мені їх знайти зараз?! Війна розкидала нас усіх по різних куточках держави, а кого – і світу.
І мене ніяк не полишать нічні кошмари. Зараз уже рідше, а раніше я, уже досить доросла дівчина,  приходила спати в ліжко до батьків. Війна навіть уві сні не відпускає своїх жертв… Так, страх поступово стихає: усе ж таки час потроху стирає чіткість пережитого, яким би воно не було. Проте мені здається, що людей, які бачили війну, я можу впізнати навіть десь на вулиці посеред натовпу – війна назавжди залишила в їх очах відбиток болю і втрат.

Раптом я відчуваю, як хтось сильно смикає мене за плече. Кілька голосів, прориваючись у темноту моїх думок, питають, чи все зі мною добре, чи, може, потрібна швидка допомога? Повільно розгинаючи заклякле тіло та все ще тремтячи від страху, я сідаю під деревом, що стало моїм притулком. Бачу невеликий натовп поряд зі мною, переводжу погляд до неба і… бачу феєрверк.

Любов Єршова

Людство грає в «Дурня», тільки програють чомусь ті, хто взагалі не бере участі в цій грі. Усі ми, як би насправді цього не хотілось, є ланками одного ланцюга живлення: сильні ковтають, не пережовуючи, слабших. І найцікавіше те, що голод більшості трансформувався у примітивне бажання «властвовать,  доминировать, унижать». Більшість не голодна, вона всього лиш жадібна. Рибаки-невдахи, які можуть щось зловити, тільки динамітом оглушать              всіх навколо.
Народи хворі жадібністю, але одні вміють маскувати свої язви, інші ж через особливості менталітету, історії та інших чинників – ні. Якщо попадеш під руку другій категорії, вважай, що залишився без боку, а в кращому випадку – без кінцівки.
Моя країна – гордовитий параолімпієць із атрофованою східною та південною частинами тіла. Тримається, піднявши високо голову. Всіма силами, що залишилися в гарячому молодому нутрі, борсається.
Вона переїхала в наше «страшне», «вороже» та «бандерівське» місто, коли на вулицях її містечка почалася стрілянина. Розписаний дитя-чими руками на стінах сірих хрущовок сонячний світ, пере-   творювався  на руїну.
Я побачив її, коли вона, стомлена, порожня, відчиняла з батьками двері нової квартири. В одній руці тримала товстобоку валізу, в іншій– шматок почорнілої цеглини з намальованою на ній дівчинкою, що тримала рожеву повітряну кульку.
Ця сім’я опинилася в незнайомому, далекому від рідного дому світі. Тож мене, підлітка, що поспішав на пари, голосно грюкаючи в темряві під’їзду ключима, вони не побачили.
«Я ближча до пубертату, аніж до домівки…» – сказала вона, коли курила зі мною на сходовому майданчику ввечері.
Тоді я загасив недопалок, кивнув і пішов додому.
Мене лякають людські драми. Дивлячись на те, що відбувається в мою епоху, починаю думати, що сценарії, які нам підкидає життя, абсурдні, недолугі. Я не хочу читати таке, тим більше – бути героєм.
Її спальня була за стіною моєї кімнати. Тому щоночі я разом із нею зривався з ліжка, коли їй снилася смерть і ненависть.
Якось, – сказала вона наступного вечора на тому ж місті, допалюючи ту ж саму пачку цигарок, – я зайшла вночі до батька в кімнату, аби провітрити… Після того, як він повернувся з війни, тримає двадцять чотири години на добу заряджений пістолет коло себе і спить у бронежилеті….
Вона видихнула зі свистом дим, помовчала і, здригнувшись, продовжила цього разу ще тихіше:
Він… Зірвався і… Направив на мене дуло… А я.. А я ж… Усього лиш…
Заридала, притулившись до мого збентеженого тіла.
Я легенько погладив її тремтячі руки, загасив недопалену сигарету й пішов. Тієї ночі вона кричала. Я поклав долоню на стіну, і коли врешті дівчина заспокоїлась, почув її голос:
– Ти чуєш?
– Так, я чув, але…
– Чуєш мене?..
Я мовчав, бо не знав, як допомогти цій бідоласі, як повернути її життя в колишнє русло.
Її дім залишився за багато кілометрів від нашого міста. Поки вона налякано озирається в темряві чужої квартири, її власну поглинає жахіття війни.
Світ – великі шальки. Сильні переважують слабших. Вони мають владу, мають зброю, мають певність у правильності власних дій і в тому, що жага отримувати ще, ще, ще, – природна.
Земля дана людям для любові, а не для кровопролиття. От тільки меркантильність втопила в багатьох цю просту, але єдино           правдиву істину.
Я – це інший Ти. Я – це інша Ти.
Байдуже, якої статі, якого віку, якої конфесії, світогляду. Ми живемо в одному домі, хай навіть у різних його кутках. Земля крутиться, в космосі не чутно нашої стрілянини, сварок, ненависті. Тому не варто забувати, що ми руйнуємо себе. Масштаби Всесвіту не мають меж, тож від зникнення однієї планети нічого не зміниться.
Творити, а не руйнувати! Дати змогу людям жити у рідній домівці,  не лякаючись пострілів, смерті!
Любити!
Її життя налагодиться. Я впевнений! Але рани, залишені на душі, ймовірно, ніколи не затягнуться.
Вона усміхатиметься, але болітиме. Вона кохатиметься, але болітиме. Вона змінить безліч місць проживання, але… Домом до смерті називатиме зруйноване містечко на сході своєї пошматованої батьківщини.

Богдан Колесник

Осколки… кругом осколки… осколки моей жизни. Они разлетаются, как битое стекло, разделив мою жизнь на «до» и «после».
Очутившись, как Алиса, в зазеркалье, перестаю понимать, где реальность, а где картинка моего собственного воображения… Оборачиваюсь назад, и мне кажется, что ничего не изменилось. Ведь не могло же все так быстро измениться? Не могло! Не могло?  Или всё-таки…
Только сейчас начинаю понимать, насколько хрупок мир, и что только одним неверным взмахом руки или росчерком пера можно нарушить его равновесие. А вот вернуть опять все в исходную точку, в то самое мирное состояние – это великий труд, который не может быть под силу каждому.
Я стараюсь вдохнуть воздух, наполнив им все уголки моих легких, и понимаю, что кто-то сдавил стальным обручем мою грудь, и от этого воздух прорывается внутрь какими-то бесформенными кусками, неспособными насытить меня и заставить четко мыслить. От этого кружится голова и путаются обрывки моих суматошных мыслей. А может, это просто отравленный воздух не дает мне дышать полной грудью? Отравленный ненавистью и злобой, витающий вокруг нас и создающий эту безумную ауру, который превращает нас, разумных людей, в бешеное и бездушное стадо. От этой мысли   становится все страшнее.
Я зажмуриваю глаза и боюсь их снова открыть. Может, это не я? Может, это не со мной? А может, вовсе ничего и не было, а это был просто сон…. Страшный сон…
Воспоминания кружат голову как бесконечная карусель: бесконечная карусель бесконечной жизни. Дом, школа, друзья, дом… Мой любимый дом, где я родился и вырос, научился ходить, писать, читать, любить, чувствовать… Я очень люблю свой родной дом, наверное, лучше сказать:  ДОМ.  Дом, который мне ничем и никогда не заменить. Почему, и кто забрал ту частичку меня, и разрушил мой внутренний мир? Для чего или во имя чего разбросал на осколки мою жизнь?
На мгновенье задумываюсь: кто же все-таки я? Может, пылинка, которую ветер колышет своим теплым дыханьем, или, может, частица огромной Вселенной, без которой весь мир может измениться до неузнаваемости? Где мое «Я»? Где мое место в этом уродливом, страшном, злом и безразличном мире, который так хочет жить в  любви и согласии?
Сейчас… Сейчас… Я часто повторяю это слово, и оно просто теряет свой смысл. Вот опять: сейчас…. Что такое «сейчас»? Оно как будто повисло в воздухе и замерло, потихоньку растворяясь в тишину… Мы часто спешим куда-то, не отдавая себе отчета в простых вещах. А может, то место, куда мы бежим, торопимся, ползем и летим всю свою жизнь, осталось здесь, в этом самом отрезке Вселенной, среди этих безумных, бездушных людей?
Наконец решаюсь и открываю широко глаза, чтобы не пропустить никакую, даже самую крохотную частичку мира. И опять реальность обдает меня огненным ветром, способным навсегда свести с ума, стереть мои остатки человеческих чувств, задушить своим злобным дыханьем. И от этого хочется кричать!!!! Но кто меня услышит? Кто захочет услышать? А если услышит, то поймет ли меня? Захочет ли понять? Вот  он  я,  в  этом   новом мире, который называется «после»! В другом городе, среди чужих, вечно спешащих людей, которые не замечают меня и бегут в это непонятное «завтра», совсем не задумываясь о том, где это и что это такое «СЕЙЧАС». А ты уже и есть это «сейчас и здесь», поэтому, наконец, я могу дышать полной грудью и фильтровать этот безумный отравленный воздух, наполняющий меня новыми чувствами и эмоциями, возрождающими в моей душе чувство волшебной любви, способной изменить этот мир на МИР!!!

Артем Чикаев

Дівчина щосили намагається втиснутися до переповненого вагону метро. Краєм вуха чує вже звичне: «Обережно, двері зачиняються», відчуваючи чийсь лікоть у себе під ребрами. Вдихнути стає щораз тяжче, людський потік майже виносить за межі вагонного простору але вона в останню мить хапається за поручень. Тільки не відпускай.
Не відпускай, інакше…
Два роки тому тоді ще шістнадцятирічна Ната мріяла про те, щоб хоча б на кілька днів поїхати до столиці. Щодня прокидаючись після неспокійного сну вдивлялася в задимлені та почорнілі від вугільного пилу вікна,  крізь які пробивалися промені сонця, стрибаючи по стінах зайчиками, граючи з її  довгим темним волоссям. Вона раділа, наче дитина, відкриваючи світові небесну блакить очей, а тоді зривалася з місця й бігла надвір, намагаючись обійняти все навкруги. Здавалося, це буде тривати вічно. «Доню, нам час збиратися…»
Все, що було далі, забути неможливо. Місто огорнув страх. Мати тягнула її за руку пустими вулицями, благаючи йти швидше. Ната окидала поглядом зачинені вікна багатоповерхівок, намагаючись збагнути, що відбувається. Та ніхто не міг їй відповісти.
Рука боліла нестерпно. На зап’ястку залишився величезний синець. Але дівчина

все розуміла. Після того, як тато залишив сім’ю, мати ані на крок не відходила від неї навіть тоді, коли хвилювання було  без-
підставним. Вона віддала донці все, що мала, а зараз може втратити найцінніше. Ось і зараз, стоячи біля автобуса, ні на мить не зводила       з неї очей.
Їм заледве вдається зайти. Двері боляче стукають по ногах, мати штовхає її вперед і долоня лягає на холодне залізо. «Не відпускай», –чується позаду. «Не відпускай, інакше…»  Останні слова ковтає рев старенького Ікаруса. Вони рушають. В салоні – мертва тиша. З кожним кілометром дівчина втрачає віру в те, що колись сюди повернеться.
Омріяна столиця зустріла їх нескінченними коридорами черг, мати з усіх сил намагається пояснити щось кремезному дядькові в чорному,  але той лише розводить руками. Мати підходить… та обіймає, наче востаннє. Все її тіло здригається. Тоді вони вперше ночують на вокзалі.
Статус біженців вдається отримати лише через два тижні, коли відчуття часу вже було втрачено, а київські під’їзди стали звичним місцем для того, аби перечекати ще одну ніч. Через кілька тижнів починає здаватися, що життя потроху налагодилося, аж допоки Наті не доводиться йти до нової школи, в останній, випускний клас.
Дівчина ніколи не відчувала себе чужою у рідному місті, не намагалася бути центром уваги. Але тут все було зовсім інакше. Вона відразу зрозуміла, що цей рік, який вона мріяла провести в колі друзів, які залишилися за сотні кілометрів звідси, стане для неї чи не найтяжчим роком життя. Єдиним світлим променем була Катя. Білява, з очима, кольору міцної кави, вона завжди підтримувала Нату, запрошувала до себе додому, познайомила з мамою. Згодом вони почали дружити сім’ями. А через півроку у Каті виявили рак в термінальній стадії. Попри умовляння та сльози матері, вона відмовилася від лікування. Ці кілька місяців життя минули для Каті надто швидко. На похорон Ната не пішла, бо знала: останнє, що хотіла б бачити подруга – це її сльози. За рік рідне місто перетворилося на руїни. Проглядаючи новини, вона раз по раз бачила зруйновані будівлі, вибоїни від снарядів на порожніх дорогах колись величного міста. ДАПу більше не існувало. Стадіон, який вибухав від емоцій, став ще однією випадковою мішенню та перетворився на сучасний варіант Колізею. Ната хапалася за будь-що, намагаючись допомогти всім, хто лишився там, і всім, хто приїхав сюди, біжучи від війни, як і вона.
Війна. Тепер, через рік, вона могла сама відповісти на питання, яке виникло тоді, посеред безлюдної вулиці. Війна, яку ми й досі прагнемо називати зовсім по-іншому, наче від цього не будуть зупинятися серця тих, хто нас захищає. Наче тільки ці три літери будуть стояти стовпом, зупиняючи кулі. А тих, хто повернувся і пізнав пекло, поховають не в цинку, а в довгих коридорах. В таких самих коридорах, де її матір намарне благала зробити хоч щось для себе та дочки. Війна, яка зробила нас чужими одне одному. Навіть тут, у цьому замкненому просторі, серед тисяч «своїх», намагаючись втримати рівновагу між минулим та теперішнім, найголовніше- не впасти. І, підводячи        голову на світло в кінці шляху, почути: «Пасажири, тримайтеся, будь ласка, за поручень.»

Костянтин Танцюра.