Мені 16 років.
Зараз мешкаю у місті Балаклея Харківської області, навчаюся в 11 класі.
До літа 2014 року проживав разом з мамою у місті Алчевськ Луганської області.
Я захоплююсь музикою, граю на гітарі, люблю баскетбол.
Хотів би навчатися в Європі.
Ціную людей, які завжди кажуть правду, подобається прямота у взаєминах.
Мрію про світ без війни.
Народився 28.03.1998.
Навчаюся у Київському національному університеті театру, кіно та телебачення ім. Івана Карпенко-Карого за фахом «драматургія кіно та телебачення».
Окрім навчання займаюся різною креативною діяльністю.
Багато пишу: прозу, сценарії, вірші і тексти пісень.
Більшість моїх захоплень пов’язані з творчістю. Я люблю настільні ігри, особливо такі, які потребують акторської майстерності.
Також граю на барабанах шість років, брав участь в роботі трьох музичних груп. Головну частину свого дозвілля витрачаю на книги, або фільми.
В майбутньому хотів би знайти роботу, де міг би реалізувати себе як драматург. Також мрію попрацювати із всесвітньо відомими талановитими режисерами та акторами.
Мені 16 років.
Я народився і до 14-річного віку зростав та навчався на Донбасі у м. Горлівка. Зараз мешкаю у Києві.
Мої захоплення: бальні танці, дзю-до, туризм та краєзнавство.
Мені 16 років. Я навчаюсь у Харківському Національному Медичному Університеті.
Збираюся стати науковцем в сфері медичних наук, в першу чергу, нормальної і патологічної фізіології.
Наукові зацікавлення: молекулярна біологія, біохімія, неврологія та ендокринологія, генетика.
Хобі: гітара, флейта, фортепіано, спів. Окрім цього захоплююсь плаванням, подорожую…
Близько трьох років займаюсь громадською діяльністю: боротьба з корупцією в освітній сфері та в медицині; захист прав людини; рух за права жінок та дітей (окремо).
Почнемо з офіційності (вдягнімо фраки, випрасувані сорочки, чорні штани зі стрілками, галстуки чи, як бажаєте, метелики):
мене звати Колесник Богдан Романович, народився 14.02.99 року в Чернігівській області, в шість років переїхав до Львова, де жив до того, як вступив кілька тижнів тому до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на спеціальність драматурга.
А тепер залишмо формальності!
Живу за принципом любові та поваги до кожного. Будь-яка дискримінація для мене - удар нижче пояса.
Народився 23.03.1999 р.
Я з міста Києва, виріс у місті Луганську.
Навчаюся у коледжі Університету сучасних знань у Києві.
Майбутня спеціальність – юрист.
Люблю займатися спортом. Також подобається все, що пов’язано з комп’ютерними технологіями.
Люблю активний спосіб життя.
Народився 05.01.2000, 16 років, учень 11-го класу.
Виріс на Донеччині, в місті Костянтинівка. Батько – вірменин, мати – грузинка. Займався та цікавився в різні періоди різними напрямками:
Пакував сир на фабриці, практикувався у суші-барі, надаю посильну допомогу всіма своїми здібностями місцевим волонтерам, активістам та проривній молоді, неодноразовий волонтер локального масштабу у Всеукраїнських проектах.
Влітку 2014-го року був вимушений з родичами перебратись на три місяці (червень-жовтень) до Вірменії, до села Червоне (Кармир Гюх) де з подачі батьків проходив півтора місяці у місцеву школу. Не писемний з вірменської, там я був нібито пародією на справжнього учня. За три місяці перебування у Вірменії пережив декілька нападів агресії та затяжну депресію.
По поверненню до рідного міста я запам`ятав лише одне – вибрати не можна тільки Батьківщину.
На щастя чи на жаль, я не вибирав. І моя батьківщина – це Україна, це Донбас, це Костянтинівка.
22 роки, студент Інституту журналістики .
Цікавлюся політикою, економікою, технологіями. У вільний час вивчаю мови, читаю книжки, граю на музичних інструментах, пишу вірші, займаюсь спортом.
У 2012 був волонтером Чемпіонату Європи з футболу, в 2013 році- волонтером на чемпіонаті Європи з баскетболу серед юнаків до 16 років.
З 2014 року активно слідкую за подіями в зоні АТО, зокрема, безпосередньо спілкувався з учасниками та волонтерами в період з лютого по серпень 2016 року.
Лето 2014 – именно то лето, которого я так сильно ждал ещё с самого начала зимы. Трудился в школе, насколько это было возможным для меня. И вот 8 класс уже оказался позади.
Гордыми улыбками меня встречали моя мама и бабушка. Зашёл домой и тут же оказался в объятиях своей бабули. Она была так рада за меня!.. Потом я вошёл в родной двор, и мне сразу бросился в глаза красный, как самая спелая вишня, велосипед. Рядом с ним стоял мой дедушка:
Андрюша, ты хорошо постарался в этом учебном году. Теперь твое лето будет интереснее, чем ты надеялся.
Я понял, что лето пройдет просто великолепно. Несколько дней провел в компании своих друзей, катаясь по городу на своем новеньком велосипеде. Очередной день каникул! Вечером, часам к одиннадцати, по телевизору, как всегда, показывали новости. Я не люблю подобный вид передач – новости у нас смотрит мама. Единственное слово, которое расслышал внезапно: «Алчевск» – имя моего родного города. Стало интересно, я вскочил с кровати и зашел в наш зал. Справа у стены, на диване, сидела мама. Не было, кажется, ничего необычного, но я увидел сильную тревогу в её лице и почему-то мне стало не по себе.
Заметив, что я не в кровати, мама вдруг выключила телевизор и спросила:
“- Почему не спишь? Ты видел, который час? Давай, быстренько в постель.”
Было понятно, что она что-то хотела скрыть от меня.
На следующее утро я проснулся после очень странного сна. Умывшись, пошел делать всякую домашнюю работу, а потом отправился гулять. Я был уже на месте условленной встречи, но не увидел своего друга, с которым договорился еще вчера. Жду. Через некоторое время звонит телефон. Это была мама.
“- Андрюша, ты почему не дома?! Где ты сейчас?! Быстро возвращайся!”
В голосе у мамы был сильный страх. Сразу сообразив, что что-то неладно, я поспешил домой.
На улице стояла необычная тишина, было пусто, редко попадались отдельные люди или машины. «Что же происходит?!» – одна мысль завертелась у меня в голове и тогда я побежал.
Лишь войдя в подъезд, я увидел картину, которая меня сильно испугала: солдат, обычный солдат, стоявший возле открытой двери моей квартиры. За спиной у него было оружие. Тянулось оно от самых бёдер до шеи, я никогда еще так близко не видел подобного, только в играх или на картинках. Я стоял как вкопанный, мои руки и ноги были будто парализованы. Я, не отрываясь, смотрел на оружие за спиной этого человека.
Пришёл в себя, услышав голос мамы. Она увидела меня и велела зайти домой. Медленно, будто в каком-то гипнозе, я проходил мимо солдата, но, когда разглядел лицо этого человека – стало легче. В этом лице не было ничего такого, чего стоило бояться. Пошёл в свою комнату и через минуту услышал, как захлопнулась входная дверь. Тогда ко мне вошла мама:
– Ты, наверное, сильно испугался, когда увидел его? Я хотела, чтобы ты не переживал и не боялся, но вышло иначе – прости. Этот человек зашел предупредить, что в нашем районе солдаты хотят захватить какое-то государственное здание, и важно, чтоб никто не выходил на улицу, когда это будет происходить.
– Они что собираются стрелять тут? В нашем родном городе? Мама, почему? Кому это нужно? – Я увидел, как у мамы поползла слеза и понял тогда, что на мои вопросы она не сможет ответить.
Я знаю, это очень тяжело, но… тебе нужно подождать. Мы скоро переедем в другое место…
Сердце у меня заколотилось сильнее, «Как же, это всё? Я не хочу уезжать из своего города! Тут мои друзья, дом и моя семья!» Я понимал, что наш отъезд может затянуться очень надолго, а, может, я никогда уже не смогу вернуться домой. «Это всё сон! Просто ужасный сон! Я проснусь и пойду гулять со своими друзьями, как всегда!» Но обмануть жизнь не получилось. Весь следующий день я только и думал о том, что произошло вчера. Спрашивал себя: «Зачем кто-то придумал оружие? Только таким способом можно достичь желаемого? Почему нельзя просто поговорить?» Я считал всех людей, которые направляют оружие на других, таких же людей – просто животными. Существа, похожие на нас, но не умеющее уважать и ценить другого человека – они не могут называться людьми. На улицу выходить я не собирался. Дело шло к вечеру. Решил посмотреть телевизор. Ничего плохого в новостях не передавали, и я с облегчением пошел спать. Сразу уснуть не получилось, мозг от путаных мыслей будоражило. Думалось: «Бросить всё, а потом начать всё заново? Нет, я не смогу это выдержать. Какой-то новый город и новые друзья? Нет, город и друзья тут, мои – самые лучшие!»
Шли дни. Людей на улицах становилось все меньше и меньше, друзья перестали звонить, мне стало одиноко и скучно. Только мои мама, бабушка и дедушка поддерживали меня.
Мобильной связи не было, и позвонить, спросить: «Что случилось?» было невозможно. Воды тоже не стало. По вечерам мы зажигали свечи и говорили о наших надеждах, строили планы. Мама рассказала, куда собирается ехать со мной. Узнал, что ехать мы должны будем только вдвоём. Всех близких придётся оставить тут, в родном городе, который сейчас умирает.
Моя жизнь изменилась. Я уже ненавидел это лето. Мне все равно: кто с кем что-то не поделил – я просто хотел, чтоб наша семья могла бы опять жить нормально, как раньше. Теперь я понял, что все серьезно и рано или поздно я все-таки покину мой город. Было тяжело на душе. Я замкнулся: не хотелось ни с кем разговаривать. Мне тогда показалось, я стал лучше понимать, как именно устроена жизнь.
Люди массово уезжали из города, поэтому сложно было найти транспорт.
Однажды ночью, примерно в 2 часа, нас разбудил страшный грохот. Звук проникал через все стены. «Землетрясение?» – подумал я. Но сразу понял, что ошибся. Казалось, что это сон, какой-то очень страшный сон. Где-то совсем рядом рвались снаряды. Видел, как плакала мама. Все были напуганы и растеряны. Над нашим домом будто вырастал огромный торнадо. Мне стало очень страшно, перед глазами промелькнула вся жизнь, прожитая до этого дня. Вдруг представилось, что это конец. Я услышал крик мамы:
Быстро, бросаем все и бежим в подвал!
Любопытство заставило меня выглянуть в окно. Руки дрожали, такого страха я до этого дня никогда не испытывал. Меня схватил дедушка и потащил вниз по ступенькам. Я мало что осознавал в тот момент. Люди также побежали из своих квартир к подвалу. Этот ребенок, который ревел на руках у своего отца… Помню, мне вдруг стало очень жаль, что малышу суждено было жить тут, в этом городе, сейчас, в это время. Холодно, темно и тесно. В подвале сидит человек 15. Минут через 5 внезапно грохот утих.
Еще минут 5 подождем. – сказал кто-то из толпы. Выдержав какое-то время, все разошлись по квартирам. Дома я ни с кем не мог разговаривать. Не было желания ни есть, ни спать. И никогда в жизни я не забуду вид тех шести летящих в небе ракет.
Наступил день, когда пришлось покинуть родной дом, попрощаться с дедом и бабушкой. Я и сейчас не могу поверить, что все это со мной происходило наяву. Вроде попрощался со школой только на лето, но и школа, и город, и мой красный велосипед, и все это скоро будет так далеко от меня. Бабушка, дед… Я не хотел оставлять их тут, но у нас не было выбора. А дедушка, посмотрел на меня с надеждой и какой-то улыбкой в глазах и сказал:
Андрюша, я понимаю, что у тебя на сердце, но что мы можем поделать? Тебе нужно учиться и жить дальше. Не переживай о нас. Как только будет подходящий момент, мы сразу приедем к вам.
Я почувствовал в его голосе веру в меня: он знал, что я справлюсь, что смогу пережить трудное время. У меня не было тогда слов – я просто обнял его.
Мы все за тебя, главное – смотри вперед и стань тем, кем ты хочешь быть.
Так попрощалась со мной бабушка. Я сдерживал в тот момент боль, старался выглядеть сильным, но почему-то думал, что вижу их в последний раз. Избавился от этих мыслей я уже в дороге. Расстояние увеличивалось между мной и домом час за часом. Раньше я всегда любил куда-то путешествовать, но больше всего любил возвращаться. Теперь было совсем не так.
Первая остановка оказалась ужасной. Пустынное место где-то посреди дороги, в каком-то поле. Мама сказала мне, что это блокпост, но сразу я опасности не почувствовал. Когда я поглядел внимательнее, то увидел там много солдат. Один из них направился к нашей машине. Человек с оружием и, было видно, в нетрезвом состоянии, открыл входную дверь. Лицо в грязи, глаза красные, вонючая одежда и за спиной висит автомат. Он потребовал, чтобы все пассажиры показали ему документы. Досмотр длился минут пятнадцать.
Прошло много часов. Мы проехали через большое число блокпостов. Возможно, я сбился со счета, но, по-моему, их было примерно двадцать за семь часов дороги. Когда объявили, что скоро конец пути, я был так рад… Одно тревожило меня сильно: там, дома, остались … мои родные…
А якщо б це трапилося з вами? А якщо б це ви переїхали в інше місто, перейшли в нову школу, в якій усе незнайоме і чуже: коридори, класи, вчителі, однокласники?
Чому це сталося зі мною, з моїми батьками, молодшим братиком? Чому мої друзі залишилися там, а я – біженець-переселенець? Чому все, що роблю в школі, у новому класі, обертається проти мене? Що зі мною не так? Мама каже, що треба шукати причину в собі.
Шукаю. Думаю. Аналізую.
У рідній школі, в маленькому шахтарському містечку, відчув, що щось 
відбувається, 9 травня, коли всі прийшли з георгіївською стрічкою, а я відмовився чіпляти її на піджак.
Пам’ятаю фото російського танка на вулицях мого міста на стіні ВК з підписом друга :
«Ура! Наши пришли!!!»
Страшно було в бабусі на городі, коли батько, почувши постріли, штовхнув мене в яму, яку ми копали, і наказав пригнутися й сидіти тихо.
Жах – це коли в рідному тихому місті кожен день когось вбивають.
Чую плач молодшого брата, він галасує, бо почув автоматну чергу біля нашої дев’ятиповерхівки.
Одного ранку тато, завжди виважений і спокійний, приніс ліки, бинти, спирт, крупи, консерви, сірники. Поклав усе на стіл і сказав: «Це на той випадок, якщо буде зовсім погано». Відтоді біля дверей завжди стояв рюкзак з теплими речами, ліками, водою.
Вирішили не чекати, поки стане зовсім погано. Виїхали. Мама плакала, коли збирала речі, коли їхали в автобус, поїзд. Я став біженцем-переселенцем.
У ту першу воєнну осінь я дуже хотів піти до школи. Щоб відчути, що я такий, як усі. Таке бажання вчитися було хіба що коли йшов у перший клас. Батьки постійно кажуть: «Треба гарно вчитися, щоб вступити до інституту. Усе в твоїх руках. Нам нема на кого надіятися». Я все розумію. Стараюся. Тільки не все залежить від мене. Парадокс, але ТАМ я став чужим, а ТУТ не став своїм.
Зі своїми старими друзями часто граю в танчики, спілкуємося в скайпі. Про футбол, ігри, зараз про олімпіаду. Недавно мама спитала, чи хочу я додому? Відповів, що в питанні немає смислу, бо все одно не повернемося. Чесно кажучи, повернувся би. У те старе мирне життя. Але це був би тест-драйв на декілька днів. У тому минулому вже жити не хочу. Є справи цікавіші.
Чи є в мене друзі? Так, є. Але не в школі. Якось не склалося. Із новими приятелями гуляю, тренуюся в спортзалі, плаваю в річці, спілкуюся на звичні буденні теми. Зрозумів для себе: справжніх друзів важко знайти, а приятелів і товаришів може бути багато. Не варто підлаштовуватися під того, кому ти не симпатичний. Треба сприймати і приймати людину такою, якою вона є. І це чудово! Життя – це картина, у яку кожна зустріч, кожне знайомство, подія додають свої фарби. І головне – пишеш її ти!
Я побачив і відчув війну. Відчув біль і страждання рідних. Втратив і знову знайшов друзів. Люблю футбол. Граю в танчики. Слухаю Imagine Dragons. Стану програмістом. Люблю Батьківщину і пишаюся, що я – українець. Знаю, що батьки і братик будуть пишатися мною. Я – такий, як ТИ. Я – це інший ТИ.
