Небо майже блакитне, мовби хтось вичавив з нього всі фарби. Птахи проносяться над вечірнім парком, ледь не зачіпаючи мене своїми крилами. Цей час мій найулюбленіший, бо кожен спокійно може займатися тим, що хоче, а не тим, що повинен робити задля існування. Навколо так гарно, і навіть не віриться, що може бути так мирно та тихо, коли десь – усього за декілька сотень кілометрів – земля стогне від війни, приймаючи в свої вічні обійми чиїсь молоді життя…
Ось уже другий місяць, як я живу в цьому місті, намагаючись забути про війну, позбутися тих спогадів минулого, яке кожного дня невидимою тінню нависає наді мною. Зараз парк наповнений масою різних звуків: люди сміються, хтось свариться, діти грають, ну а я сиджу на старій лавочці й пишу електронний лист, бо там, де я зараз живу, мене завжди щось відволікає від цього. Коли я пишу, то повністю поринаю в цю справу. На папір легше виливати душу. Багато чого не вмію сказати вголос. А коли пишеш, зникають усі кордони й заборони, повна свобода – створюй свій світ, наповнюючи його своїми емоціями та почуттями…
І тут раптом вибух, а за ним – ще кілька!!! Невже?..
Усе… Знову примара жаху, що останнім часом постійно поряд зі мною, насувається на мене. Стає важко дихати й кожен подих забирає сили. Я скидаю з колін ноутбук й біжу, гнана страхом. Мені здається, що позаду чується крижаний подих смерті. А тут парк, сховатися ніде, немає куди залізти, тому я падаю під великим деревом на землю й згортаюсь калачиком, сховавши голову в обійми рук. Цій позі ніхто не вчить, вона з’являється як прояв інстинкту самозбереження. Головне, щоб ця поза не стала останньою в моєму житті.
Невже це знову?! Навіщо?! Невже від війни не втекти, не сховатись?!
ВІЙНА. Нещасні п’ять літер – а скільки жахіть і смертей вони приховують у собі. Війна! Зупинися, благаю, мені, справді, досвіду вже достатньо було, я вже навчилася цінувати кожну мить життя…
Усе почалося звичайного дня. Так, ми чули про якісь заворушення й сутички, але, коли чуєш подібну інформацію, то здається це десь там, де нас нема, і нас це не торкнеться… Але на той раз ми помилилися, прикро помилилися. Незабаром урвалося звичайне життя, стало страшно виходити з дому.
Коли тільки почалися перші обстріли в моєму рідному місті, ми були в паніці, хотілось лише одного: бігти звідси якомога далі. Але ж куди?! Тому після однієї перестрілки я відпустила свого папугу – нехай хоч хтось уникне долі слухати цей стогін землі, що захлинається від болю. Але людина звикає до всього… Згодом до нас прийшов жахливий спокій, коли вже не здригаєшся від вибухів.
Під час обстрілів ванна кімната ставала нашим притулком, де вся родина збиралася в очікуванні тиші. Ні в кого у ванній не зберігаються продукти, теплі речі й ковдри? А в нас це було… Ніколи не знаєш скільки будеш сидіти в очікуванні.
Поступово місто, будинки, з якими було пов’язано так багато спогадів, перетворилися на купу руїн. На руїни перетворилося наше життя…
Тільки-но з’явилась можливість виїхати, ми нею скористалися. Навіть як слід не попрощалися з усім, що було нашим життям так багато років. А як жалко залишати усі рідні речі, які так багато значать! Вони й зараз ще там, якщо домівка ціла.
А друзі?! Я була дуже товариською людиною, кожного дня спілкувалась багато… Де мені їх знайти зараз?! Війна розкидала нас усіх по різних куточках держави, а кого – і світу.
І мене ніяк не полишать нічні кошмари. Зараз уже рідше, а раніше я, уже досить доросла дівчина, приходила спати в ліжко до батьків. Війна навіть уві сні не відпускає своїх жертв… Так, страх поступово стихає: усе ж таки час потроху стирає чіткість пережитого, яким би воно не було. Проте мені здається, що людей, які бачили війну, я можу впізнати навіть десь на вулиці посеред натовпу – війна назавжди залишила в їх очах відбиток болю і втрат.
Раптом я відчуваю, як хтось сильно смикає мене за плече. Кілька голосів, прориваючись у темноту моїх думок, питають, чи все зі мною добре, чи, може, потрібна швидка допомога? Повільно розгинаючи заклякле тіло та все ще тремтячи від страху, я сідаю під деревом, що стало моїм притулком. Бачу невеликий натовп поряд зі мною, переводжу погляд до неба і… бачу феєрверк.