Кожен бісовий день одне й те саме. Він вставав ще до першого світла, безшумно пробирався по вузькому пробору між його старою тахтою та батьковим матрацом на підлозі, та крокував на кухню. Хлопця мало що цікавило, окрім тиші, спокою та журналів. Так, журналів. І оновити свою колекцію з більш ніж сотні випусків різних видань він не міг. Він мав з собою лише три журнали. Не менше, не більше. Лише три. Його особистий скарб.
Батькові ще довго спати – він прийшов лише півтори години тому, і знову скинув чоботи посеред коридору. Хлопець підхопив у передзоряному світі важке взуття, тихесенько відставив його до дверей та нарешті мав змогу сісти в повній тиші за працю, що залишив перед сном. Він би не спав, була би в нього така змога. Не їв би, не пив би, не дихав. Він би не був нічим, окрім своєї душі. І ту душу кожну хвилину годував, помалу, спокійно, з роздумом, та без зупинок. Він ніколи не зупинявся. Всмоктував інформацію так, ніби від її недостачі він почне задихатись, нібито мозок його потребував не у кисні, а в струмі думок, що шаленою блискавкою носились у його звичайній голові. І зараз він робив те саме.
Що зараз? Белль. Сусід виявився дуже добрим чоловіком – пустив його в перший же день у квартиру і дав вибрати будь-які книжки з великої бібліотеки. Він часто до нього заходив опісля того. Що до цієї книги… Нудна історія, оповита купою непотрібних, занадто практичних і таких чудових деталей. Всесвіт його знає, як цей треклятий Белль взагалі спромігся таке написати. А що саме дурне – воно засмоктувало. Так і хотілось раз по разу опинитись у тій маленькій кімнатці, взяти табурет і присісти навпроти неї, дивакуватої, а при тому такої гарної навіть для свого віку жіночки за прізвищем Пфайфер. Що в вона сказала, га? Може, її турботи гірші, ніж його, хтозна.
Підірвався. Знову забув поїсти. Знову забив на домашню працю. Вчорашньої їжі залишалось небагато, він навіть не глянув до невеликої порції гречаної каші із шматком курки. Його нудило, він не їв зі вчора. А вже час іти до школи. На автопілоті заліз у кишеню батькових штанів, взяв декілька дрібних купюр, намагаючись брати із суворим розрахунком своїх потреб, напхав до наплічника книжок впереміш із зошитами, мигцем згадуючи про сьогоднішні уроки. Він завжди щось забував, та це жодного разу не спонукало його до своєчасної підготовки.
Вже дійшов до провулку, як згадав, що забув зачинити двері. Знову слизькі сходинки, на них майже не полетів, тому що біг немов скажений, хоч встиг перехопитись за поручень та втримати рівновагу. Після останнього обороту ключа він вже міг спокійно прямувати до школи, якщо не дивитись на десять хвилин запізнення. Це нічим хорошим не закінчиться.
За десять хвилин до кінця першого уроку він вже був там. Ще крихта часу у спокійній атмосфері. А шкільні коридори йому подобались. Тихі, ледве освітлені хмарним небом, пусті та абсолютно мирні. Жодного шуму, жодного крику, жодного звуку. Такі хвилини давали йому крихітну, непомітну, та дуже важливу підзарядку.
В класі всі знову починали розбиватись на групи та розходитись, коли він тільки з`являвся у дверях. Він спокійно підсів до дівчини, котра хоч щось йому казала. Зараз вона мовчала.
– Чому така тиша? – тихо спитав він.
– Вона тебе шукала. Хвилювалась, що ти знову вирішив… Вирішив піти звідси.
– Так, – відповіла вона. – Скажи чесно, ти знову не спав?
– Майже.
– Ти сам робиш собі гірше. Може, та ідея з психологом була не така й погана?
– Я зробив собі гірше, коли погодився переїхати сюди.
– Тут ти у безпеці.
А там я вдома. І останнє, що мене цікавить – це моє життя.
Вона простягнула руку до його плеча, бажаючи ледве доторкнутись його, а він вже рефлекторно рипнувся у бік, перехоплюючи її тонкі пальці своєю ціпкою долонею.
– Все же гаразд, чого ти так? – Вона була дуже перелякана.
– Не доторкайся до мене.
– Прибрав від неї руки, нікчема!
Бісових рятівників завжди досить, коли розмова йде про гарненьку дівчину та агресивного хлопця. Він не встиг встати й навіть зробити повний оборот корпуса, як впав на парту, підкошений чітким ударом по брові. Кров тонесеньким струмочком стікала на око, заливаючи його так, що в нього не було змоги нічого побачити. Спробував повернутись, піднятись – отримав ще один удар по животу. Підірваний цілковито, він впав на підлогу, намагаючись хоч щось почути навкруги, окрім пульсації усієї голови. Він не відчував болю, лише якусь неспроможність піднятись, побачити нарешті його, супротивника, у обличчя. Дівчина кричала, щоб його залишили у спокої.
– Ну що, як тобі? Тут нема ні гуманітарної допомоги, ні добрих солдатів, ні тих бовдурів, що вважають тебе жертвою!
Батько прийшов вже до психолога. Він, дівчина, батько, той хлопець, психолог. Як він там опинився – згадати не міг. Чи не хотів.
– Ти нестерпна та невдячна падлюка! Ці люди стільки зробили для тебе, так допомогли нам після переїзду, а ти…
Дівчина тихо плакала. Хлопець не відвів від нього насупленого погляду з самого моменту, як вони увійшли в цей кабінет. Крові більше не було. Психологу явно було байдуже, чим це закінчиться. Батько шаленів. А він… Він лише хотів тиші.
– Поверни мене додому. Подалі від цих приблуд.
– Що ти сказав? – батько був приголомшений цим.
Я сказав, що маю повернутись додому. Туди, де загинула матір. Туди, де творилась бійня. Туди, де моє місце!
Крик останньої фрази заполонив всю кімнату і шалено вирвався у коридори. Мабуть, кожен бісовий день буде одне й те саме.