Дівчина щосили намагається втиснутися до переповненого вагону метро. Краєм вуха чує вже звичне: «Обережно, двері зачиняються», відчуваючи чийсь лікоть у себе під ребрами. Вдихнути стає щораз тяжче, людський потік майже виносить за межі вагонного простору але вона в останню мить хапається за поручень. Тільки не відпускай.
Не відпускай, інакше…
Два роки тому тоді ще шістнадцятирічна Ната мріяла про те, щоб хоча б на кілька днів поїхати до столиці. Щодня прокидаючись після неспокійного сну вдивлялася в задимлені та почорнілі від вугільного пилу вікна, крізь які пробивалися промені сонця, стрибаючи по стінах зайчиками, граючи з її довгим темним волоссям. Вона раділа, наче дитина, відкриваючи світові небесну блакить очей, а тоді зривалася з місця й бігла надвір, намагаючись обійняти все навкруги. Здавалося, це буде тривати вічно. «Доню, нам час збиратися…»
Все, що було далі, забути неможливо. Місто огорнув страх. Мати тягнула її за руку пустими вулицями, благаючи йти швидше. Ната окидала поглядом зачинені вікна багатоповерхівок, намагаючись збагнути, що відбувається. Та ніхто не міг їй відповісти.
Рука боліла нестерпно. На зап’ястку залишився величезний синець. Але дівчина
все розуміла. Після того, як тато залишив сім’ю, мати ані на крок не відходила від неї навіть тоді, коли хвилювання було без-
підставним. Вона віддала донці все, що мала, а зараз може втратити найцінніше. Ось і зараз, стоячи біля автобуса, ні на мить не зводила з неї очей.
Їм заледве вдається зайти. Двері боляче стукають по ногах, мати штовхає її вперед і долоня лягає на холодне залізо. «Не відпускай», –чується позаду. «Не відпускай, інакше…» Останні слова ковтає рев старенького Ікаруса. Вони рушають. В салоні – мертва тиша. З кожним кілометром дівчина втрачає віру в те, що колись сюди повернеться.
Омріяна столиця зустріла їх нескінченними коридорами черг, мати з усіх сил намагається пояснити щось кремезному дядькові в чорному, але той лише розводить руками. Мати підходить… та обіймає, наче востаннє. Все її тіло здригається. Тоді вони вперше ночують на вокзалі.
Статус біженців вдається отримати лише через два тижні, коли відчуття часу вже було втрачено, а київські під’їзди стали звичним місцем для того, аби перечекати ще одну ніч. Через кілька тижнів починає здаватися, що життя потроху налагодилося, аж допоки Наті не доводиться йти до нової школи, в останній, випускний клас.
Дівчина ніколи не відчувала себе чужою у рідному місті, не намагалася бути центром уваги. Але тут все було зовсім інакше. Вона відразу зрозуміла, що цей рік, який вона мріяла провести в колі друзів, які залишилися за сотні кілометрів звідси, стане для неї чи не найтяжчим роком життя. Єдиним світлим променем була Катя. Білява, з очима, кольору міцної кави, вона завжди підтримувала Нату, запрошувала до себе додому, познайомила з мамою. Згодом вони почали дружити сім’ями. А через півроку у Каті виявили рак в термінальній стадії. Попри умовляння та сльози матері, вона відмовилася від лікування. Ці кілька місяців життя минули для Каті надто швидко. На похорон Ната не пішла, бо знала: останнє, що хотіла б бачити подруга – це її сльози. За рік рідне місто перетворилося на руїни. Проглядаючи новини, вона раз по раз бачила зруйновані будівлі, вибоїни від снарядів на порожніх дорогах колись величного міста. ДАПу більше не існувало. Стадіон, який вибухав від емоцій, став ще однією випадковою мішенню та перетворився на сучасний варіант Колізею. Ната хапалася за будь-що, намагаючись допомогти всім, хто лишився там, і всім, хто приїхав сюди, біжучи від війни, як і вона.
Війна. Тепер, через рік, вона могла сама відповісти на питання, яке виникло тоді, посеред безлюдної вулиці. Війна, яку ми й досі прагнемо називати зовсім по-іншому, наче від цього не будуть зупинятися серця тих, хто нас захищає. Наче тільки ці три літери будуть стояти стовпом, зупиняючи кулі. А тих, хто повернувся і пізнав пекло, поховають не в цинку, а в довгих коридорах. В таких самих коридорах, де її матір намарне благала зробити хоч щось для себе та дочки. Війна, яка зробила нас чужими одне одному. Навіть тут, у цьому замкненому просторі, серед тисяч «своїх», намагаючись втримати рівновагу між минулим та теперішнім, найголовніше- не впасти. І, підводячи голову на світло в кінці шляху, почути: «Пасажири, тримайтеся, будь ласка, за поручень.»