Людство грає в «Дурня», тільки програють чомусь ті, хто взагалі не бере участі в цій грі. Усі ми, як би насправді цього не хотілось, є ланками одного ланцюга живлення: сильні ковтають, не пережовуючи, слабших. І найцікавіше те, що голод більшості трансформувався у примітивне бажання «властвовать, доминировать, унижать». Більшість не голодна, вона всього лиш жадібна. Рибаки-невдахи, які можуть щось зловити, тільки динамітом оглушать всіх навколо.
Народи хворі жадібністю, але одні вміють маскувати свої язви, інші ж через особливості менталітету, історії та інших чинників – ні. Якщо попадеш під руку другій категорії, вважай, що залишився без боку, а в кращому випадку – без кінцівки.
Моя країна – гордовитий параолімпієць із атрофованою східною та південною частинами тіла. Тримається, піднявши високо голову. Всіма силами, що залишилися в гарячому молодому нутрі, борсається.
Вона переїхала в наше «страшне», «вороже» та «бандерівське» місто, коли на вулицях її містечка почалася стрілянина. Розписаний дитя-чими руками на стінах сірих хрущовок сонячний світ, пере- творювався на руїну.
Я побачив її, коли вона, стомлена, порожня, відчиняла з батьками двері нової квартири. В одній руці тримала товстобоку валізу, в іншій– шматок почорнілої цеглини з намальованою на ній дівчинкою, що тримала рожеву повітряну кульку.
Ця сім’я опинилася в незнайомому, далекому від рідного дому світі. Тож мене, підлітка, що поспішав на пари, голосно грюкаючи в темряві під’їзду ключима, вони не побачили.
«Я ближча до пубертату, аніж до домівки…» – сказала вона, коли курила зі мною на сходовому майданчику ввечері.
Тоді я загасив недопалок, кивнув і пішов додому.
Мене лякають людські драми. Дивлячись на те, що відбувається в мою епоху, починаю думати, що сценарії, які нам підкидає життя, абсурдні, недолугі. Я не хочу читати таке, тим більше – бути героєм.
Її спальня була за стіною моєї кімнати. Тому щоночі я разом із нею зривався з ліжка, коли їй снилася смерть і ненависть.
Якось, – сказала вона наступного вечора на тому ж місті, допалюючи ту ж саму пачку цигарок, – я зайшла вночі до батька в кімнату, аби провітрити… Після того, як він повернувся з війни, тримає двадцять чотири години на добу заряджений пістолет коло себе і спить у бронежилеті….
Вона видихнула зі свистом дим, помовчала і, здригнувшись, продовжила цього разу ще тихіше:
Він… Зірвався і… Направив на мене дуло… А я.. А я ж… Усього лиш…
Заридала, притулившись до мого збентеженого тіла.
Я легенько погладив її тремтячі руки, загасив недопалену сигарету й пішов. Тієї ночі вона кричала. Я поклав долоню на стіну, і коли врешті дівчина заспокоїлась, почув її голос:
– Ти чуєш?
– Так, я чув, але…
– Чуєш мене?..
Я мовчав, бо не знав, як допомогти цій бідоласі, як повернути її життя в колишнє русло.
Її дім залишився за багато кілометрів від нашого міста. Поки вона налякано озирається в темряві чужої квартири, її власну поглинає жахіття війни.
Світ – великі шальки. Сильні переважують слабших. Вони мають владу, мають зброю, мають певність у правильності власних дій і в тому, що жага отримувати ще, ще, ще, – природна.
Земля дана людям для любові, а не для кровопролиття. От тільки меркантильність втопила в багатьох цю просту, але єдино правдиву істину.
Я – це інший Ти. Я – це інша Ти.
Байдуже, якої статі, якого віку, якої конфесії, світогляду. Ми живемо в одному домі, хай навіть у різних його кутках. Земля крутиться, в космосі не чутно нашої стрілянини, сварок, ненависті. Тому не варто забувати, що ми руйнуємо себе. Масштаби Всесвіту не мають меж, тож від зникнення однієї планети нічого не зміниться.
Творити, а не руйнувати! Дати змогу людям жити у рідній домівці, не лякаючись пострілів, смерті!
Любити!
Її життя налагодиться. Я впевнений! Але рани, залишені на душі, ймовірно, ніколи не затягнуться.
Вона усміхатиметься, але болітиме. Вона кохатиметься, але болітиме. Вона змінить безліч місць проживання, але… Домом до смерті називатиме зруйноване містечко на сході своєї пошматованої батьківщини.
