Кожен з нас має орієнтир у цьому житті, тобто щось таке, на що ми можемо рівнятися. Для когось – це певна ціль або мрія, якісь принципи чи настанови. Для мене на сьогоднішній день таким орієнтиром є людина, що змінила моє ставлення до власного існування. Це одна шістнадцятирічна дівчина, що відкрила мені просту істину – ніколи не можна схиляти голову та опускати руки, треба боротися за себе, за свої ідеали та намагатися за будь-яких обставин бути людиною.
Зустріч з нею відбулася у Польщі, під час програми обміном досвіду між українською та польською молоддю в рамках проекту «Діалог та примирення в Україні». Вона приїхала пізніше за інших, бо до цього брала участь у ще на одному польсько-українському проекті, до того ж їй важко було дістатися до Пороніна – селища, в якому всі ми жили. Я пам’ятаю, як вона стояла на порозі будинку і посміхалася, у руках були валізи, а через плече висів чохол з гітарою. Вже з
першого погляду на неї я зрозумів, що то незвичайна дівчина. Українці з поляками привітали її та запросили на спільну нараду, що мала місце зранку другого дня нашого перебування у Польщі. З перших же хвилин вона проявила себе як духовний лідер, що завжди допоможе тому, хто потребує підтримки. Вона першою почала співати польсько-українських пісень, тим самим об’єднавши дві діаспори. На її обличчі завжди сяяла посмішка, незалежно від того, що ставало на нашому шляху.
Цю дівчину звати Марія, їй шістнадцять років і зараз вона є студентом Харківського Національного Медичного Університету. Формально вона ВПО, тобто внутрішньо переміщена особа, а фактично це означає, що вона втратила дім, близьких і друзів, все звичне і спокійне життя через війну в Україні.
Її історія вражає мене й досі. Дівчинці було чотирнадцять, коли довелося переїхати з окупованого Донецька до Києва. На той момент вона перебувала у літньому таборі в Одесі, тож до столиці довелося їхати майже у купальнику та босоніжках. Настала осінь, із знайомих у Києві були тільки колишня дівчина старшого брата та її батько. Довелося жити у гуртожитку при ліцеї імені Богомольця, куди Марія ледве встигла подати документи. Старші ліцеїсти були із заходу України, тому відносини між дівчиною та іншими одразу не склалися – перші тижні у неї навіть не було місця, куди можна було б скласти речі, тому ранок починався з витягування валіз з-під ліжка. Нажаль, ментальний конфлікт Заходу і Сходу, підсилений війною, спровокував у деяких людях не кращі якості: нетерпимість до інакших, до переселенців. Саме це зробило перші місяці життя дівчини майже нестерпним.
Спочатку Марії було дуже важко, бо у рідному Донецьку вона мала безліч справ – професійне плавання, малювання, гра на музичних інструментах, курси юних медиків, дитяча телевізійна студія. А у Києві вона стала чужинцем, небажаним та таким, що дратує більшість людей, без звичних занять та захоплень. Крім того, перші місяці навчання їй постійно робили зауваження щодо зовнішнього вигляду – але що вона могла зробити, якщо з «гардеробу» у валізах були тільки шорти та майки? Батьки висилали гроші, і дівчина ходила по секонд-хендам у надії знайти штани чорного кольору.
Особливе місце у житті Марії займають події на Майдані Незалежності у Києві (зима 2013-2014 рр). Ще під час проживання у мирному Донецьку, дівчина неодноразово їздила до столиці України. Вона зробила більше десятка подорожей на Майдан, допомагала медикам та навіть була у центрі зіткнень з державними військами, яким були віддані злочинні накази бити та стріляти в людей. Рідні дуже хвилювалися за Марію, і тому батьку доводилося тричі нести її на руках до потяга, що прямував до Донецька, щоб забрати силою з небезпечного Майдану.
У Києві Марія сумувала за рідними, знайомими та друзями, що залишились на сході, але то ніяк не вплинуло на її дух борця. Вона почала ходити на різноманітні конференції, тренінги, зустрічі, де й познайомилась з багатьма людьми, які зараз рухають нашу країну вперед. Варто також сказати і про її ліцейську діяльність, до якої входила боротьба з корупцією, шахрайством та посяганням на громадські свободи. Не зважаючи на той факт, що дівчині лише шістнадцять, я з впевненістю можу сказати, що вона – сильна та мужня людина, що ніколи не здається. Як-то у французів була Маріанна – символ свободи, рівності та братерства, так і у нас, українців, є Марія – символ незламності та волі. Більшість людей вже б давно опустила руки на її місці, але Марія продовжує боротись за своє щастя, що і робить її справжньою людиною.
Зараз вона хоче стати вченим-дослідником і вже робить кроки у цьому напрямку – маючи талант до всебічного розвитку, вона є автором наукових робіт на такі теми як: метаболізм, ендокринологія, генетика та експериментальна кардіологія. Окрім цього, вона є засновником молодіжного громадського руху “Our Choice” та переможцем світової олімпіади з філософії, що мала місце цього року у Брюсселі.
Дивлячись на неї, я почав дещо розуміти – за щастя треба боротися. Тільки ти є архітектором власного життя, і тільки від тебе залежить, яким воно буде. Якщо ти маєш надію у своїм серці, зберігаєш голову чистою, якщо ти плекаєш віру у найкраще – то будеш щасливим, рано чи пізно будеш. У романі Івана Багряного “ Тигролови” влучно зазначено: “Сміливі завжди мають щастя”. Я повністю згоден з цим твердженням, тому що Марія – найбільш смілива людина, що я бачив у житті – найкращий тому доказ!
До початку навчального року моя подруга (тепер я можу її так назвати) приїхала до мого рідного Харкова. Я із радістю підтримав її під час свята посвячення у студенти і зробив імпровізовану екскурсію містом. Дуже хочеться, щоб Марія не почувалася самотньою, знала, що у неї є друзі і підтримка у чужому місті. Навіть сильним людям потрібні друзі.