А якщо б це трапилося з вами? А якщо б це ви переїхали в інше місто, перейшли в нову школу, в якій усе незнайоме і чуже: коридори, класи, вчителі, однокласники?
Чому це сталося зі мною, з моїми батьками, молодшим братиком? Чому мої друзі залишилися там, а я – біженець-переселенець? Чому все, що роблю в школі, у новому класі, обертається проти мене? Що зі мною не так? Мама каже, що треба шукати причину в собі.
Шукаю. Думаю. Аналізую.
У рідній школі, в маленькому шахтарському містечку, відчув, що щось 
відбувається, 9 травня, коли всі прийшли з георгіївською стрічкою, а я відмовився чіпляти її на піджак.
Пам’ятаю фото російського танка на вулицях мого міста на стіні ВК з підписом друга :
«Ура! Наши пришли!!!»
Страшно було в бабусі на городі, коли батько, почувши постріли, штовхнув мене в яму, яку ми копали, і наказав пригнутися й сидіти тихо.
Жах – це коли в рідному тихому місті кожен день когось вбивають.
Чую плач молодшого брата, він галасує, бо почув автоматну чергу біля нашої дев’ятиповерхівки.
Одного ранку тато, завжди виважений і спокійний, приніс ліки, бинти, спирт, крупи, консерви, сірники. Поклав усе на стіл і сказав: «Це на той випадок, якщо буде зовсім погано». Відтоді біля дверей завжди стояв рюкзак з теплими речами, ліками, водою.
Вирішили не чекати, поки стане зовсім погано. Виїхали. Мама плакала, коли збирала речі, коли їхали в автобус, поїзд. Я став біженцем-переселенцем.
У ту першу воєнну осінь я дуже хотів піти до школи. Щоб відчути, що я такий, як усі. Таке бажання вчитися було хіба що коли йшов у перший клас. Батьки постійно кажуть: «Треба гарно вчитися, щоб вступити до інституту. Усе в твоїх руках. Нам нема на кого надіятися». Я все розумію. Стараюся. Тільки не все залежить від мене. Парадокс, але ТАМ я став чужим, а ТУТ не став своїм.
Зі своїми старими друзями часто граю в танчики, спілкуємося в скайпі. Про футбол, ігри, зараз про олімпіаду. Недавно мама спитала, чи хочу я додому? Відповів, що в питанні немає смислу, бо все одно не повернемося. Чесно кажучи, повернувся би. У те старе мирне життя. Але це був би тест-драйв на декілька днів. У тому минулому вже жити не хочу. Є справи цікавіші.
Чи є в мене друзі? Так, є. Але не в школі. Якось не склалося. Із новими приятелями гуляю, тренуюся в спортзалі, плаваю в річці, спілкуюся на звичні буденні теми. Зрозумів для себе: справжніх друзів важко знайти, а приятелів і товаришів може бути багато. Не варто підлаштовуватися під того, кому ти не симпатичний. Треба сприймати і приймати людину такою, якою вона є. І це чудово! Життя – це картина, у яку кожна зустріч, кожне знайомство, подія додають свої фарби. І головне – пишеш її ти!
Я побачив і відчув війну. Відчув біль і страждання рідних. Втратив і знову знайшов друзів. Люблю футбол. Граю в танчики. Слухаю Imagine Dragons. Стану програмістом. Люблю Батьківщину і пишаюся, що я – українець. Знаю, що батьки і братик будуть пишатися мною. Я – такий, як ТИ. Я – це інший ТИ.